— Панич побили Сергійка!
Не думаю, щоб було це дуже поважно, бо і хлопець я був хирлявий, і садистичних нахилів не виявляв, але це був вилім з домашньої й шкільної дисципліни, і з цього я користався. Відчуття соціяльних противенств і моєї панськости в мене не було, а коли Сергій не боронився, — це, на мою думку, було фактом особистим, а не соціяльним.
Так само те, що Сергійко, та й інші говорили по-українськи, мене не штовхало до аналізи національних проблем. Я говорю так, бо я з міста; він інакше, бо він з села, яка різниця! А все таки це був мій перший прямий і тривалий контакт з українською стихією, і з цього згодом виросло багато в моєму житті. Зрештою, мені було сім до дев’яти років, і Бог створив мене тим, чим я був. А був я панською — дрібнопанською — дитиною.
Шістдесят років пізніше в спогадах мого доброго приятеля Івана Кошелівця я прочитав чудовий опис запахів українського села, як вони закарбувалися в пам’яті Івана Максимовича. Не можу утриматися, щоб не зацитувати:«Пейзажі мого дитинства пахли чебрецями, заячим канупером, густим, аж чадним духом стиглого збіжжя, скошеною травою, прив’ялою на гарячому сонці, і свіжим сіном у клуні, і димом з картопляної гудини пізньої осени, коли в гарячому приску випікається картопля, ... (і) запахом... махоркового диму». Так, напевне, пригадував запахи свого дитинства Сергійко, якщо він не загинув у колотнечі революції й терору. Але це були запахи селянської дитини. У моїх панували пахощі з клюмб у маєтку Сокальського — матіоли, кручених паничів, тютюнів. Махорки там і близько не було. Моя ближча родина ніколи не мала власности на селі (як і в місті), але, сам того не знавши, малий «паничик» стояв по інший бік соціяльного вододілу.
Інший, позародинний світ уперше відкрився мені в гімназії. Було це, мабуть, 1917 року. У родині рік цей відкривався сльозами радости на материному обличчі, коли сталася лютнева революція й цар зрікся престолу, — так, навіть у роду вірних служак цар був зненавиджений, революція була вітана, і надії на всеросійську демократію були загальні. Середина року була прожита під знаком тривоги, — мовляв, шириться розпад, анархія, безвідповідальність, розпадається армія, солдати, що не віддають офіцерам честь, що мають свої організації й можуть не слухатися офіцерів, — це вже не солдати. Вістка про жовтневу революцію в Росії занурювала в найгірші передчуття, наближався кінець світу, сльози, тепер сльози розпачу не можна було стримати, єдина надія лишалася на установчі збори, але вона зникла теж, коли установчі збори розігнано. Це — тло, але мені було дев’ять років, я мало розумів, що діялося, і для мене вступ до гімназії був куди важливішою подією.
Це була третя харківська державна, — як тоді казали, — казенна гімназія. Я дістав сірий формений одяг, кашкет із знаком гімназії, чорний пояс з двоголовим орлом на пряжці і цифрою 3. Гімназія була близько від нашого будинку «Саламандра», на тихій і недовгій вулиці Гоголя, що з’єднувала Театральний і Мироносицький майдани. Гімназія займала майже ввесь західній бік вулиці, на східньому був польський костел, а на південному розі німецька, як ми казали, кірка. В дійсності, звичайно, вони були не національні, а віросповідні — католицький і протестантська. Над дверима костелу був висічений у камені напис Deo omnpotenti, над дверима кірки цитата з Лютерового гімну Die feste Burg ist unser Gott. Пізніше, в радянські роки, коли ксендза і пастора заарештували, а церкви закрили, я відчув, що це був кінець харківського поміркованого космополітизму. Провінційний, запорошений, брудний мій Харків усе таки мав хай обмежені зв’язки з зовнішнім світом, мав мініятурні колонії, німців, поляків, ще менші французів, бельгійців (про власників фабрик і заводів уже була тут мова). Усі вони були обрубані з утвердженням радянського режиму, тільки чимраз ширше відчинялася брама до Росії. Власне, не брама, а відсутність муру.
Я ніколи не знав, чому мене віддано до казенної, а не приватної гімназії. Тому що вона була найближча? Чи тому, що вже можна було передбачити, що батькове утримання буде під загрозою й революція скине родину на найнижчий матеріяльний рівень? Старші сестри теж училися в державних гімназіях, але тоді платня, що діставав батько, була справді надто скромна, щоб могти оплачувати приватну гімназію. Зрештою, моя третя хлоп’яча державна гімназія мала добру репутацію. Вважалося, що вона наймала добрих учителів і добре готувала до університету. А ніхто не ставив під сумнів, що я мав учитися в гімназії, щоб потім вступити до університету. Рід службовців, що переростали на інтеліµенцію, бачив своїх дітей, зокрема хлопців, як стовідсоткових інтеліµентів.