У приватній гімназії моє оточення напевне було б вищого суспільного рівня. Але і в державній гімназії я не зустрів дітей робітників і селян, як не знайшов і нащадків аристократичних родин або великих капіталістів. Формально і ті і ті могли б посилати своїх дітей до такої школи, але в передреволюційному суспільстві кожний знав своє місце, і родини, репрезентовані в моїй гімназії, були або службовські або середньо-підприємницькі. Моїм найближчим товаришем став Юра Петровський, син мирового судді з Ростова-над-Доном, така жschцne Seele, як я сам. Моїм ідеалом зробився Валя Єлецький, син нашого ж таки вчителя математики і того, що звалося клясний наставник, — той з учителів, що приділявся до однієї кляси, щоб наглядати за учнями, мати справу з їхніми батьками, бути в обох випадках дорадником. Старшого Єлецького звали Марк Самойлович, він був з євреїв-вихрестів. З ним були зв’язані роки мого перебування в підлітках, і з ним ми ще зустрінемося на сторінках цих спогадів. Валя, Єлецький-син, став моїм ідеалом через те, що відзначався швидким мисленням і орієнтацією, давав учителям відповіді скорі, правильні і з самостійною думкою, був сміливий і мужній, але стриманий, без властивого багатьом хлопцям того віку забияцтва. Він був у клясі першим учнем, не мавши комплексу першого учня, це давалося йому само, без зусиль. Багато уваги на мене він не звертав. Я б радо став його приятелем, але цього не сталося.
До речі, про євреїв-вихрестів. Марк Самойлович був одним з них. Другого я зустрів геть пізніше, уже в студентські роки, і він зробився моїм головним учителем у мовознавстві. Це був Леонід Арсенійович Булаховський, охристився ще його батько, годинникар. Про нього, сина, буде багато мови далі. Тут тільки скажу, що за моїм враженням переслідування євреїв у царській Росії не було расове. Воно було виявом намагання знищуватися всякуіншість. Охристившися, єврей переставав бути іншим, і йому відкривалася дорога до середніх кляс суспільства.
Але назад, до моєї першої кляси гімназії. З загального суспільного рівня середньокласности ніхто не вибивався вгору, і тільки один був незаперечно внизу. Це був Досєв. Його зраджувала мова, але також і манери. Він не вмів як слід привітатися й попрощатися, і його російська мова сприймалася як вульµарна. Він дістав прізвисько «Дося Івановна Шишнадцять». Бо так він вимовляв числівник шістнадцять. І це було його суспільним присудом-вироком. Ледве чи він дійшов би вищих кляс гімназії, але через те, що гімназія припинила своє існування з утвердженням радянської влади, проблема ця для нього зникла. Що стало далі з нашим незграбним, опудалуватим-великим Досєвим, я не знаю. Чи він зробився парторгом на зразок товариша Портянка з оповідань Домонтовича? Чи може його батько провадив крамницю залізних виробів або артіль візників-ваньків, і його зліквідували як клясово ворожий елемент? Факт той, що в нашій клясі він був самотній, і ніхто ним не цікавився, якщо це не було для глузування.
Так, отже, соціяльне обличчя моєї кляси в гімназії не різнилося істотно від того, чим була моя родина. А все таки це було для мене щось зовсім відмінне. У родині ябув, у клясу я мусівувійти. У родині я буводин, тут я був один зтридцятьох. У родині мене любили, тут були до мене байдужі. Там я був щось, тут я був ніщо. У новому середовищі треба було самому визначити своє місце, проблема, якої не було вдома. Усе це означало струс у житті, переворот, злам, катастрофу.
У гімназійній клясі учні сиділи по двоє за партами. Парта складалася з лавки, а перед нею трохи похилого стола, під поверхнею якого було місце для книжок і зошитів. Напередодні виконувалося домашні завдання, ввечорі складалося потрібні на другий день книжки й зошити, чорнильницю-неперевертачку й перо до так званого ранця, що його ношено поза плечима. Парту й місце за партою, напарника на парті кожний мав постійного на ввесь рік. Парту й напарника можна було вибирати. Я вибрав другу спереду, а моїм напарником став Васюков, скромний і тихий хлопець, типовий «середняк», без виразного власного обличчя, але чесний і порядний. Це був мій перший крок, моє самовизначення в новому світі. Я не хотів до останнього ряду, бо я мав намір серйозно вчитися, а там сиділи ті, хто збирався огинатися й ледарювати. Я не хотів до переднього ряду, бо мене навчили бути скромним, і не випадало лізти наперед. Я не вибирав на напарника блискучого учня на зразок Валі Єлецького, я не хотів мати ним посміховище людське на зразок Досєва. Непомітний Васюков відповідав моїм бажанням, хоч він ніколи не був моїм задушевним приятелем.