Моє влаштування в комісії, як і оселення в приватному мешканні, було теж якоюсь мірою ділом рук Сімовича. Він казав мені, що Голубовський скаржився йому на брак зазбручанського мовника, і тоді він, Сімович, порадив йому мене. Але я не виключаю й іншої можливости, що ініціятива могла походити від Василя Івановича. Він дбав за мене, дбав він і за успіх праці комісії. Так чи так, я з’явився за порадою Сімовича в Голубовського, мав з ним розмову і дістав призначення. Це було останнє поповнення комісії, цього цілого українського світу в мініятурі, що примістився в серці німецької адміністрації.
У серці, але фактично без жадного зв’язку з нею. Дуже рідко німецькі працівники переступали поріг нашої кімнати, і то частіше помилково. Вони переступали поріг, казали «Гайль Гітлер», про щось питали, Голубовський спрямовував їх кудись, і вони зникали. Якби це була радянська установа, напевне, були б якісь загальні збори, політгодини тощо. Нічого цього в німців не було. Після місяців праці в комісії я не знав нікого в усій величезній установі, і не мав найменшої практики з німецької мови. Це була одна з примх німецького адміністрування. Явно і безнадійно втрачаючи Україну, за яку вони і так не дбали, в величезному напруженні війни, що вичерпувала їхні сили, вони вкладали гроші — хоч і невеличкі — в комісію, діяльність якої для висліду війни була абсолютно байдужа. Назовні моя і моїх колеµ праця в центральній німецькій управі могла б виглядати як коляборація. Справді це було або ніщо, або навіть протинімецький захід — ми забирали від німців якусь суму грошей, таких потрібних їм на війну... Але хвилі війни й політики не сягали цього мініятюрного острівця серед розбурханого моря. Фронти перекочувалися, десятки тисяч людей гинули, але все це було далеко і нас не обходило, аж поки не розпалася вся споруда німецької адміністрації Львова й Галичини. Але і тут не німці мене звільнили, а я вирішив тікати.
Не знаю, що сталося з тими картками, на яких ми нагромадили словниковий матеріял. Чи вони лишилися у Львові й були викинені на смітник радянськими переможцями? Чи Голубовський забрав їх із собою до Хемніцу й вони загинули там разом з ним? Факт є той, що це була марна праця, і від неї не лишилося нічого. Розвіялося з вітрами війни. Але понад рік ця праця утримувала мене й моїх колеµ, визволяла нас від потреби робити щось корисне для війни чи й взагалі брати в ній якунебудь участь на користь одного боку, який був не нашим так само, як і другий. Єдине, що ми могли робити в цій суцільно не нашій війні, було перечікувати її. З усіх моїх перечікувань, що про них я писав і писатиму тут ще далі, це було найспокійніше й розмірно найщасливіше.
Зачарований острівець серед німецького моря, наша словникова кімната була островом недосяжним і серед українців. Хто пішов би шукати нас там через рогачки бюра перепусток і військових вартових? Тим менше міг сподіватися відвідин я, заволока у Львові. Але один раз неймовірне сталося. Я мав відвідувача. Це був зовсім молодий чоловік, який назвав себе Гаврилом Шилом. (Відповідальність за римування, звичайно, не моя і не його, а його батьків). Молодик оповів, що він з Рівного, у Львові на кілька днів, мав освіту з періоду радянської окупації, і то мовознавчу, і не міг утриматися від того, щоб добитися до мене й побачити мене, а то й дістати якусь пораду від мене. Звідки він почув про мене, чи з рівенських студій, чи тепер від Сімовича, як дізнався про місце моєї праці, я не знаю. Підстав на його захоплення я не бачив тоді й не бачу тепер — публікацій у мене тоді було зовсім мало. Але ось він сидів по другий бік мого робочого столу й дивився на мене захопленими очима, як у наші дні американська дівчина позирає на зірку рок-н-ролу. Більше я ніколи його не зустрічав, але він лишився після відступу німців і зробив таку-сяку академічну кар’єру, видав кілька книжок, головне з діялектології. Цікаво було б знати, щу він тоді думав про свої необачні відвідини старшого колеµи в німецькому оточенні. Це був єдиний мій відвідувач, що на кілька хвилин відірвав мене від щоденної праці. Саму цю працю Голубовський оцінив позитивно. Як мені переказували, він десь заявив, що яsehr tьchtig. Я тоді не знав цього слова і навіть злякався, асоціювавши його з нашим тюхтієм, але перевірка в словнику показала, що це був комплімент. При моєму рівні знань правничої термінології комплімент був мало заслужений, але бідний Голубовський, либонь, не був благословенний висококваліфікованими співробітниками.