Словникова комісія не впроваджувала мене, отже, до українського Львова. Не припала ця роля й УЦК. Хоч я був добре знайомий з керівниками Комітету й мав легкий доступ до вольового й завжди наступального Володимира Кубійовича і його лагіднішого й більш джентльменського заступника Костя Паньківського (перший був, з його польськими зв’язками, новаком серед традиційної еліти, другий справді належав до неї, і то в розмірно найаристократичнішому прошарку, себто в другому поколінні — максимум можливої переємности в новотвореній галицькій цивільній еліті), не кажучи вже про керівника культурного відділу Михайла Кушніра, все таки УЦК був установою, з неминучими рисами бюрократизму, а його головна цілеспрямованість була на охорону сякого-такого рівня добробуту української людности, на її правну охорону, поскільки можливо, а в культурі — на діяльність насамперед на рівні просвіт.
Не були центрами культурних контактів і газети. Власне, в Львові ми мали до діла дві — «Львівські вісті» й «Краківські вісті». Перша була фактично німецьким органом, своєрідна паралеля до київського «Нового українського слова», трохи ліберальніша, бо сам режим у Галичині був дещо ліберальніший від київського, але така ж пустопорожня, і редактор її Осип Боднарович цілком не був зацікавлений у здобуванні нових і взагалі кваліфікованих співробітників. Хоч він мав заслуги в українській журналістиці передвоєнних років, але тепер справляв враження втомленої людини, байдужої до навколишнього. З новоприбулих зі Сходу тільки один закріпився в «Львівських вістях»: Лінчевський, журналіст невисокого µатунку, без програми й принципів, увесь якийсь потертий, облізлий і безмежно влізливий. Від нього сторонилися, як від пошесного хворого, але це його не спиняло. Триматися оддалік від цієї газети було неписаним правилом поведінки для всіх, хто мав почуття своєї гідности.
«Краківські вісті» редаµував Михайло Хом’як. Я не зустрічався з ним особисто. Газета була в українських руках. Загально-інформаційний матеріял вона мусіла містити з німецьких джерел, український матеріял був чесний, але зовсім не газетного типу і цілком випадковий. Переважно це були довгі статті, часто з продовженнями в інших числах, багато з нього мало наукове значення, але було воно далеке від проблемности, живої дискусії, наболілости. Дуже часто були це типовіпричинки — давнє галицьке слово, що окреслювало публікації фактично відповідні дійсності, але без живої думки за ними. Газета радо відкрила свої шпальти новоприбулим: там друкувалися Оглоблин, Віктор Петров, Василь Чапля та інші, серед них і я. Але стати центром купчення інтелектуальних сил ця газета не могла (та, мабуть, і не зазіхала на це) тому, що була аж у Кракові, а ще більше через свій загальний об’єктивно-байдужий характер.
Не зважаючи на затрудненість дій в умовах німецького режиму, жорстокого й гнітючого навіть там, де він був розмірно ліберальнішим, такі центри все таки були. Насамперед два — «Українське видавництво» з місячником «Наші дні» і Літературно-мистецький клюб. Книжкові видання сильно терпіли від німецької цензури, яка не пощадила навіть Шевченкового «Кобзаря», де зник «мудрий німець», що «картопельку садив» на Запорозькій Січі, а «Єретик» показався небезпечним твором у цілості. Попри це вийшло не так уже й мало справді цінних книжок, і не тільки декого з клясиків і з забороненого в СРСР (приміром, Микола Зеров), а й нові твори сучасників, як от поезії і «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Тигролови» Івана Багряного. Друкарські верстати видавництва не працювали безперебійно й не викидали на ринок книжку за книжкою, але поява кожної була невеликою подією.
Трибуною ідеологічної й культурної дискусії були Літературно-мистецький клюб — усно, в формі доповідей і обговорень — і «Наші дні» — друком. Клюб і журнал біли ніяк між собою не пов’язані, але внутрішній зв’язок існував, і деякі доповіді клюбу знаходили шлях до журналу. Узяті разом клюб і журнал об’єднували, власне, всю творчу інтеліµенцію Львова, яка вважала за можливе забирати голос у межах леµальних можливостей так званої Генеральної Губернії. Осторонь лишалися тільки люди просовєтської орієнтації, як от Михайло Возняк, і люди революційної дії проти німців, приміром у лавах УПА, типу Йосипа Позичанюка (але ці останні таки мали деякі контакти з журналом, як згадаю далі), — але тих двох категорій була меншість. Коли стали прибувати хвилі втікачів від радянського просування на захід — з Харкова, Києва, Вінниці, і вони стали частиною активности клюбу й журналу.