Психологічний парадокс полягав у тому, що, вибираючи друге місце і другий сорт напарника, я в глибині душі був переконаний, що заслуговую на перше місце і на найблискучішого напарника, і не тільки я був у цьому переконаний, а і був певний, що, саме обравши такі самообмеження, я стану найпомітнішим, першим, що інші не зможуть не звернути на це уваги і що самі вони чи саме життя винесе мене на перше місце, що мої гідності будуть визнані, що світ скаже, що за скромністю ховається щось справді визначне. Коротко кажучи, що мене відкриють і визнають.
Самозрозуміло, цього не сталося ні в гімназійній клясі, ні в житті взагалі. Законом життя — принаймні поза родиною — є прокладати собі шлях безоглядно, в випадку потреби топчучи інших. Хто цього не робить, того в кращому випадку усунуть з головного шляху, в гіршому розтопчуть. Комплекс другої парти, назвімо так цю систему поведінки і цю покручену психологію, нікуди не веде, якщо його носій не стане на сковородинську позицію поза-світом-стояння. Але він був, як я сьогодні це бачу, природним наслідком мого виховання в родині поза світом і раптового занурення в світ.
Комплекс другої парти лишився в мені на все життя. У радянські часи тут не було багато вибору. Я мав погане «соціяльне походження», яке я мусів приховувати, отже, не слід було аж ніяк виділятися, звертати на себе багато уваги. Зацікавлення в інших могло спонукати їх до копання в моїй біографії, а це було небезпечно. Зрештою, як потім виявилося, надміру активних взагалі забирали й нищили, навіть при ідеальному «соціяльному походженні». Так, я довгі роки після закінчення освіти не йшов до аспірантури, я огинався, коли мені пропонували вступити до партії, я мало друкувався. Я працював добре, студенти мене не нелюбили, але я ніколи не ліз наперед. Тільки вже в останні роки перед початком війни 1941-го життя стало мене, мимо мого активного бажання, випихати на поверхню, і це в вересні того року привело мене під погляд НКВД, що могло б і мусіло б закінчитися дуже погано.
Усі ці обставини не могли не посилювати в мені «комплекс другої парти». Але він не виник з побоювань, обережности й опортунізму, він утворився від першого доторку до позародинного світу. Радше навпаки, побоювання й обережність були раціоналізацією внутрішньо притаманного комплексу другої парти. Тому він лишився в мені і зі мною і після мого виходу з радянської орбіти. Ось два-три приклади.
Коли 1945 року в знекровленій і вкрай виснаженій Німеччині постала спроба об’єднати позарадянських письменників і критиків у літературну організацію вибраних МУР, мистецький український рух, я мав усі підстави стати його головою. Ідея МУРу, правда, не належала мені. Вона постала з наміру Леоніда Полтави й Леоніда Лимана створити видимість літературної організації, щоб опанувати друкарню, яку вони вивезли з Пляуену, коли те місто мало перейти з американських рук у російські. Але вся концепція МУРу постала в мене, усю головну організаційну працю провів я. Та я не взявся бути головою. На цю ролю намовлено, після великих старань, Уласа Самчука, якого в вузьких колах друзів ми називали чеховським «свадебным генералом», звідки далі пішло, що поза очі ми звали його не Улас Олексійович, а Генерал Олексійович. Раціоналізацією цього відступу формально на другий плян було міркування, що я був тоді «совєт», як казали в Галичині про тих, хто наїхав із «старої» радянської України, а старі еміµранти й галичани мали б більше довір’я до МУРу, коли на чолі його стоятиме не-«совєт». У цьому була частка правди, але правда й те, що це недовір’я можна було б подолати, а зрештою люди й так знали, хто що робить і чиєю дитиною був МУР. Другою, отже, часткою правди було те, що в мені панував комплекс другої парти.
У слов’янському відділі Колюмбійського університету, де я викладав від 1954 року, після смерти професора Ернеста Сіммонса декан професор Пекам пропонував мені перебрати відділ у мої руки. Я відмовився, мотивуючи це для себе тим, що до обов’язків керівника відділу належить серед іншого безжально викидати викладачів і студентів, які не відповідають стандартам університету, а я не вважав себе за здатного на це. Це була правда. Але і тут у мені говорив комплекс другої парти. Наслідки моєї відмови були сумні. Поволі мене відсунено на дуже другорядну позицію, а потім взагалі скасовано, після мого відходу, мовознавчі студії. (Якщо в випадку МУРу поганих наслідків не було, то тільки тому, що з масовим виїздом української маси втікачів з Німеччини 1949 року МУР автоматично розсипався, як і багато інших еміµрантських організацій).