Журнал провадили дві жінки, і обидві Струтинські, хоч і не споріднені. Головним редактором була Марія Струтинська. Сама особа невеликого літературного хисту (вона пробувала пізніше писати романи тощо), але доброго літературного смаку й розуміння стилю, вона була добрим вибором на редактора. Пам’ятаю її обличчя з високим чолом, зачісаним назад волоссям і питливими очима, її радість з кожного непричинкового тексту для журналу, її постійне запитання:
— Що ви принесли сьогодні? — якимсь тільки їй притаманним питально-стверджувальним тоном, що і заохочував автора, і викликав на живу думку, її низьким голосом. І її вузькуваті очі теж ніби дивилися крізь зовнішність авторів, намагаючися прозирнути до їхніх внутрішніх потенцій.
Автори радо приходили до кімнати редакції журналу. Тут можна було познайомитися й зустрітися з тими, хто не так часто був на виднокрузі. Пригадую мої зустрічі там з Галиною Журбою й Юрієм Липою. Обоє не були частими гостями, це була моя єдина зустріч з Журбою в Галичині і єдина з Липою будь-де і будь-коли. Маленька жінка, Журба видавалася неймовірним згустком енерµії. Що вона робила, бувши з кимсь познайомлена, — вона моментально переходила в напад на цю особу. В моєму випадку це було дуже легко, бо я був мовник, а її одержимістю була чистота української мови, встановлювана за критеріями найближчих їй волинських говірок. Це було в неї особливо гостро й щиро, бо вона була людиною польського роду й виховання, а відома аµресивність новонавернених. Зі мною вона почала з якогось мовного питання, на яке вона знала, що дістане незадовільну, з її погляду, відповідь. Знати це не було важко: я був прихильник норм Синявського й Єфремова — Кримського, вона — своїх власних. Шаленість її наступального вибуху перевершувала всі сподівання. Сперечатися з нею було даремне — більше, ніж звичайно в мовних дискусіях. Я мав вислухати її вибух до кінця і або промовчати, або викликати другий вибух.
Зустріч з Юрієм Липою була зовсім інша. Як і в випадку Журби, нас звела Марія Струтинська. Липа тоді не жив у Львові й рідко там показувався. Я ніколи не зустрічав його в Літературно-мистецькому клюбі. У цей час він жив у Яворові і в дальшій розмові зі мною високо підносив риси яворівської вдачі: стриманість, стійкість, мужньо-сувору дружність. Здається, він тоді вже був лікарем в УПА. Але розмова наша почалася не з цього. Вона почалася з мене. Як лікар — яким він фахово був — він оглянув очима мене-пацієнта і дав мені характеристику. Він сказав:
— Я бачу, ви маєте в собі данські риси. Раз у Копенгаµені я йшов вулицею й бачив, як хтось, відчиняючи дверцята авттомобіля, вдарив ними — і досить сильно — перехожого. Той схопився за чоло і вже готовий був міцно вилаятися. Але не вилаявся. Він подумав: «Так, він винен. Але я теж винен: чому я йшов уздовж самого краю пішохода?» І він не сказав нічого, тільки, йдучи далі, витирав своє чоло. Так ви поводитеся в житті.
Діягноза доктора Липи була, либонь, правильна. Але чи вона не стосувалася й до нього самого, з його бездоганними манерами, з його бездоганно пов’язаною краваткою, з його брітанським виглядом?
Журба дивилася в себе, інші були для неї тільки приводом для вибуху свого. Липа споглядав людей і світ.
Не тільки відвідувачі були цікаві в «Українському видавництві». З діловим директором Михайлом Матчаком я був знайомий лише формально. Але редакційний відділ включав людей, що належали до найцікавіших у Львові, і зустрічі з ним були часті й справді приємні. Почати з Миколи Шлемкевича. Микола Іванович, людина з фаховою філософською освітою, у себе вдома в німецькій і польській культурі, не став професійним теоретиком-філософом. Його надто бентежила українська дійсність і вабила публіцистика. Але це була публіцистика широкого взагальнення й глибокого дна. Його статті, підписувані здебільшогоМ. Iванейко, були завжди злободенні і ніколи не були тільки злободенні. Політичне осмислювалося тут історичною перспективою, сучасне в синтезі з минулим відкривало погляд на майбутнє. Він говорив надзвичайно швидко, наче захлинаючися, але при тому його мова не втрачала логічности і ієрархічности. Він вів за собою слухача невідривно, патос поєднувався з суворою аналітичністю, а за великими чорними окулярами очі наче загоралися при кожному новому ході думки. Своєрідна була навіть його голова: кругла, високочола, але з несподівано гострим підборіддям. Микола Іванович був гідним представником галицької філософсько-публіцистичної школи, що виросла на уламках донцовизму і в відході від цього нечестивого зачатку. Але на відміну від Юрія Липи й Бориса Ольхівського, що збивалися на історичні й пророцькі фантазії, він був далеко більше аналітиком і зберігав завжди свою тверезість. Я не зійшовся з ним близько, не став його послідовником, але ми завжди зберігали взаємну пошану. Хоч мені завжди шкода було, що невесела українська дійсність, якою він усе таки жив, не вивела його на ширшу, позаукраїнську сцену. Він лишився мислителем для свого народу, що є дуже багато, але все таки не все.