Другим пляном проходять у моїй пам’яті інші працівники видавництва, зберігаючися тільки в поодиноких деталях.
Ось Святослав Гординський, що в дитинстві втратив слух, багато вгадував з губів розмовника, а решту з письма, а сам говорив, не чувши себе, з неприродними павзами й інтонаціями, часом переходячи наче на мичання, — не зважаючи на це — поет, але наслідувальний у мові, наслідувальний і в поезії, але завжди готовий кинутися в бій за те, що йому здавалося політичними й національними або й малярськими цінностями, неймовірно працьовитий, але з природи речі не надто бажаний для розмови.
Невгасний ентузіяст і знавець дитячої літератури Богдан Гошовський. Редактор мови, успадкований від радянського в Львові видавництва, і єдиний тепер східняк, чи то пак «совєт», у видавництві «Українському» Безпечний.
Лисяча гостренька мордочка під сивиною завжди, здавалося, спокійного Івана Крип’якевича, що потім вирішив, не зважаючи на свою діяльність у видавництві, лишитися під поновною радянською окупацією, пройшов через важкі періоди, а все таки зацілів.
Наймолодший з усіх Юрій Васильович Стефаник, що, ніколи не бувши в УПА, здається, мав з нею якісь зв’язки. Це він раз зустрів мене на вулиці в супроводі Йосипа Позичанюка і познайомив мене з ним: надзвичайний майстер домежно короткої новельки, писаної з ощадністю Василя Стефаника, але не говіркою. Ідеологія цих новель близька до того, що можна було б назвати зоологічним націоналізмом, і тому тепер ніхто не наважиться їх передрукувати, а шкода, бо з мистецького погляду це справжні шедеври.
Позичанюк приїхав на Україну за Збручем одразу за радянським військом, приїхав як спеціяльний кореспондент «Комсомольця України», навернувся на націоналізм, за німців вступив до УПА і десь в УПА загинув — не знаю, де і коли, і не знаю, чи комусь це відомо. Дуже цікава постать, але в обставинах демократій останньої чверти нашого століття принесена в жертву цим ідеологіям — «демократичним».
Повертаючися до Юрка Стефаника — був він людина дуже товариська, найтовариськіший серед своїх співпрацівників, але й людина несамовитої гордости і амбіції, мабуть, успадкованої від жорстоких русівських селян. Хоч, як і більшість своїх колеµ, він був інтеліµентом другого покоління, явище, що ніколи не могло знайти сприятливих обставин для своєї появи в радянській Україні, явище, що сбме викільчувалося перед радянською окупацією в Галичині, але й там було скошене після ствердження там радянської влади. Великої сили й неймовірного здоров’я, він одначе засвоїв дещо з інтеліµентських збочень, як це виявилося потім в Америці.
Усі разом вони, а з ними й інші, кого я менше знав, творили одну групу. Дуже вони були різні, але єднали їх дві риси. Одна була ідеологічна — національна ідея, самостійництво, національна гордість і неприйняття ніяких окупацій. Другою була, може, неусвідомлювана ними самими цупкість українських селянських традицій, дарма що більшість із них, як уже сказано, були з другого покоління інтеліµенції. Був у них усіх якийсь зв’язок із землею, тугість, цупкість, стриманість, упертість, практичність, еµоїзм. Хоч географічно та ідеологічно вони нічого не мали спільного з селюками одного зі мною курсу в мої студентські роки, щось невловне єднало дві групи людей. По-різному, але в обох це було те, що Тичина характеризував: «Чорнозем підвівся і дивиться в вічі».
Серед них я досі не згадав одного, хто був мені найближчий, з яким я справді якось споріднився, — Василя Івановича Сімовича, як його ми звали — «дядю Васю». Дядюватий цей син сільського дяка справді був кремезний, а водночас ставний, схильний до лукавого гумору, але невгнутий у речах серйозних, неймовірно дбайливий до тих, кого вважав за свою людину, — як це виявилося і в моєму випадку, коли він улаштував для мене і мешкання, і працю, і коло знайомств, і теплу приязність своїх розмов і запрошень до себе. У його затишному й старосвітському мешканні в будинку НТШ на вулиці Чарнецького я почував себе як у своїй родині, хоч мені завжди здавалося, що його дружина Ізидора Григорівна менше схильна до зазбручанських гостей, ставилася до мене з підозрою й застереженням, і очі її дивилися, здавалося, з недовір’ям, а може, й заздрістю. Інтелектуально вона далеко не стояла на одному рівні зі своїм чоловіком. Але якщо вона плекала такі почуття, назовні вона їх не виявляла.