Перше, що відвідувач зустрічав у Клюбі, був звичайно його директор Володимир Мартинець. Важко було повірити, що він ще недавно був активний політик, приналежний до націоналізму і навіть чи не в проводі (мельниківського відламу). Елеµантно одягнений, з чудово пов’язаною краваткою або метеликом, в окулярах з тонким склом без рамок, він увивався коло кожного нового гостя, для кожного знаходячи слово привітання й радости з приводу прибуття. Якось, може, тому, що він говорив швидко, а рухався ще швидше, він здавався дуже тонким, хоч таким не був. Він був наче схрещенням людини вільної професії — модного адвоката чи лікаря — і власника крамниці модних товарів, старогалицької гостинности з модерним комерційним духом, хоч ніякої комерції клюб не провадив. Це, мабуть, він складав програми доповідей, або, як вони називалися в Львові,відчитів.
Але це не було важким завданням. Люди, особливо ті, що прибували одні за одним зі сходу, після років мовчання, вимушеного спочатку в совєтські часи, а потім у німецькій окупації, вперше знаходили в ліберальнішому піднімецькому місті можливість публічного виступу. Кожний мав якусь улюблену тему, на яку досі мовчав, і кожний знаходив однодумців, бо всі сходилися в бажанні великої, — ну, скажім стримано й обережно — української культури. Бож Клюб, як уже сказано, не був політичним. Мартинець не складав якихось серій доповідей, він приймав те, що йому підказували, і типовою його формулою було:
— Чи ви не погодилися б прочитати нам доповідь про щонебудь?
При чому само собою розумілося, що це мало бути на українську тему і з тим, що умовно звалося «українською ідеологією». Не знаю, чи Мартинець колинебудь виступав перед селянами чи робітниками. Моє враження було таке, що він до цього зовсім не надавався і що авдиторія хіба його висміяла б. Але плеканий перед війною в умовах конспірації рух ледве чи мав такі конфронтації. У Клюбі, припускаю, був центр пліток і, може, — хто знає — навіть конспіративних новин і інструкцій. Але мені, зайді, цей бік справи, якщо він існував, не був розкритий. А може, запобігливий комівояжер був маскою конспіратора?
У моїй пам’яті доповіді, що я чув, а чув я їх багатенько, зливаються в одне. Я пам’ятаю назви й прізвища, але майже нічого зі змісту. Причина цього була, либонь, не тільки давність подій, і не тільки брак видатних промовців (за винятком Шлемкевича), а й одноманітність самих виступів. Хоч ця ідеологічна одноманітність мене тоді захоплювала, бо вона все моє життя до Львова була для мене заборонена і я глибоко вбирав у себе кожну згадку про недозволене доти, ба навіть кожне вживання самих слів таких, як Україна, не кажучи вже про її велич і незалежність, але все це таки було одноманітне і тому мусіло злитися в одне в моїй уяві й згадці. Однаковим був і ритуал відкриття й закриття кожних сходин, не дуже варіював і набір компліментів для доповіді й її автора.
Та це не означає, що за доповідями не стояли особистості їхніх авторів і що ці особистості були однакові. Насамперед треба скинути з рахівниці тих доповідачів, які говорили на дуже вузьку тему або проповідували дуже вузькі ідеї, зрозумілі й без доповіді. Бувало таке і з старими львів’янами, і з утікачами з-поза Збруча. «Українська мова в устах учителя» Олександра Панейка або «Шляхи розвитку української мови» Пантелеймона Ковальова ледве чи збагатили слухачів новими ідеями; не було яскравих ідей і в доповіді Світозора Драгоманова «Літературно-громадські моменти в переписці Лесі Українки з М. Драгомановим» (16 грудня 1943), хіба що самй оперування ім’ям Михайла Драгоманова, проскрибованим у «донцовизованому» Львові. Не виблискувала своєрідністю й мова Валеріяна Ревуцького про драматургію Квітки-Основ’яненка, прочитана 27 листопада 1943 року.
На півдорозі між доповідями безідейними й «ідейними» стояли виступи ревіндикаційного характеру — про українські елементи, вплетені до культур сусідніх народів, найчастіше росіян. За зразок може правити доповідь Василя Витвицького про впливи української музики на Чайковського (14 травня 1943). Вона була ділова й твереза, а все таки лоскотала почуття національної гордости. Проблеми інкорпорування українських складників до чужих культур набирали особливої гостроти, коли сама особа, відповідальна, сказати б, за такі переноси, була українського роду. Найбільший успіх тут мала дискусія про Миколу Гоголя, що переплеснулася з одного вечора до другого, охопила велике число промовців і викликала гостро-чуттєву реакцію публіки. Для одних Гоголь був національний зрадник, для других — український письменник, хоч і вживав він іншої мови. З цих других найтемпераментніший був, либонь, Володимир Дорошенко, про якого ще далі говоритиму як про директора бібліотеки НТШ. Заля була поділена на дві половини. Там, де одні захоплено плескали й кричали «браво», інші голосно висловлювали своє обурення. Реакції були такі гострі, ніби висліди дискусії мали вирішити розв’язку війни, долю всіх присутніх, навіть долю України. Обговорювана альтернатива була, як тепер легко побачити, тільки малим аспектом пізнання творчости Гоголя. Але тоді вона справді запалила серця присутніх, перекинулася в пізніші приватні розмови слухачів на кілька тижнів і здавалася такою ж важливою, як спортовим болільникам перемога одного з двох змагунів.