З суто «ідеологічних» доповідей пригадую дві — 24 березня 1943 року Борис Ольхівський говорив про «критерій приналежности до українського народу», а 27 листопада Юрій Косач — про те, що він назвав «проблемами українського історичного роману». Від них мої враження були найсильніші, і мені не перешкоджало, що і тенденції виступів, і самі постаті промовців були разючо відмінні. Ольхівський, астенічний, вихудлий і аскетичний, горів своїми ідеями і пожертвував для них своє життя. Коли пізніше, 29 квітня, проголошено формування української дивізії, він зголосився добровільно до неї. Найменше в світі можна було уявити його салдатом, радше запальним ченцем у манастирі, і в нормальних обставинах жадне військо й не прийняло б цього безнадійного інтеліµента до своїх лав. Але тоді німці брали вже кожного, хоч би й півкаліку. Ольхівський уважав за свій обов’язок не тільки говорити про Україну, а діяти за неї, розбіжність слів і вчинків була для нього неприйнятна. Не знаю, чи він усвідомлював трагікомізм свого рішення і неминучість своєї загибелі. Не знаю, як він проходив військовий вишкіл, до якого був рішуче непридатний. Скільки мені відомо, він загинув у безнадійному бою під Бродами. Тверезі скажуть — він мусів розуміти, на що йшов. Але, інакшими очима поглянувши, чи історію роблять тверезі? Сила і приреченість Ольхівського були в його нетверезості. Але це була особлива нетверезість — твереза, бо він був мислитель, інтелектуал, аналітик, і його божевільне рішення було актом тверезого розуму й цілеспрямованої чесности. Його жертва була даремна, сьогодні вона забута, як забуті його писання і його життя. Не знати, чи колинебудь його впишуть у святці української культури і державности. Але святі такі ж безобличні, як трупи на брідському побоєвищі. А Ольхівський був саме особою. Я не був з ним знайомий ближче, поза кількома випадковими зустрічами й мимобіжними розмовами. Але я завжди бачу його вузьке перепале обличчя, спалене внутрішнім горінням.
Ольхівський був з Полісся, землі «тутейших», і його український патос був, власне, патосом приналежности Полісся до України, конечности цієї приналежности. Його доповідь у клюбі постала, мабуть, з цього патосу. Критерії приналежности до українського народу були (і є) актуальні в нації, що збирала себе в цілість уже перед нашими очима і що породила незміренне число перекинчиків. Своїми ідеологічними вишколами Ольхівський був зв’язаний з тими, кого можна б назвати постдонцовцями, колом, до якого належав і, приміром, Юрій Липа. Вони, ці постдонцовці, відкинули дешевину й базарну крикливість Донцова, але вписали до свого кодексу життя, чести й смерти бути вірними й вольовими. У протилежність самому Донцову або Маланюкові, дуже грізним у слові, але й дуже опортуністичним у житті, вони жили й померли незрадними. Їхній відхід від стилю донцовщини не був зрадою. Зрадою було б дотримуватися цього стилю в його демагогії й фальшивому блиску.
Інакшим «постдонцовцем» був тоді другий «ідеологічний» доповідач Літературно-мистецького клюбу Юрій Косач. Героїзація української історії в його доповіді про історичний роман ішла від Донцова, як і, часто, перекручення й нечесність у цій героїзації. Але ця героїзація зовсім не поєднувалася — на відміну від Ольхівського — з героїзмом у житті. Косачеві мандри від одного ідеологічного табору до іншого були мені тоді — новоприбулому — мало відомі. Львів був повний пліток про несумлінність Косача як особи, про дебоші, про зводження жінок, навіть про елементарні крадіжки. Сам я того не бачив, перевірити не міг і не мав бажання, я готовий був простити йому чимало за легкість думки, вміння поєднувати явища, зв’язок яких звичайно не схоплюють, за плин цікавих асоціяцій, за барвність світобачення. Те, що він казав, не завжди було правдою; те, що він писав, часто було облудою; красиві фрази й орнаментовані образи — брязкальцями, вовкуватий погляд очей з-під високого чола виказував брак відповідальности й чесности, — а все таки слухати його було цікаво, і течія мислення полонила прудкістю й розмахом. Треба було не одного року і не одного його неетичного вчинку, щоб геть пізніше, вже в Америці, я переконався, що порядна людина з Косачем справ мати не може. У Львові, в Літературно-мистецькому клюбі 1943 року найкраще з почутого походило від трьох таких різних осіб — Шлемкевича, Ольхівського, Косача.