Доповіді в клюбі відбувалися реµулярно, і я з Оксаною Линтварьовою не пропускав їх. Ми шукали в них школи життя й мислення. І, хоч було багато розчарувань і сіризни, вони були вже тим цінні, що висловлювали те, що було моїм, але моїми вустами ще не вимовленим. Суцільним розчаруванням були, зрештою, не часті, концерти співаків. Реклямовані як видатні представники української музичної культури, співаки Орест Руснак, Іванна Синенько-Іваницька, як на мене, тоді не мали ні голосу, ні здібности до інтерпретації камерних творів. На концерти я йшов з великими надіями, повертався з гірким розчаруванням. Хоч стандарти співу в харківській опері не були дуже високі, проти цих виступів вони здавалися недосяжними.
У кінці 1943 року (чи то 9 листопада, чи 9 грудня) естрада клюбу стала сценою театральної вистави радше камерного характеру. Грали «Одержиму» Лесі Українки з Е. Шашаровською в головній ролі. Коротка ця драматична поема, майже монолог, була наче ще один виступ на тему одержимости, як у багатьох виступах, як у всьому стилі львівського життя. Хоч у буквальному розумінні одержимість у Лесі Українки релігійна, в тогочасних обставинах це виглядало тільки як парафраза одержимости національної.
А стаціонарний театр у Львові тоді був тільки один (не рахуючи півкабаре «Веселий Львів»), і звався він Львівський оперний театр. Архітектурно він справді був типовий для другої половини дев’ятнадцятого сторіччя опери: статуї на фронтоні — на даху і на флянµах, барельєфи, півколони, над сценою — висока баня, майже як у барокковій церкві. Взоровані більш-менш на паризькій опері, будівлі такого типу виросли в усіх країнах, причетних до західного культурного світу, від Манаусу над Амазонкою в Бразілії до не знаю як далеко на схід у межах Російської імперії. Львів ішов тут, мабуть, за Віднем, хоч кінних постатей він не мав на своєму даху. Але в роки мого перебування в Львові це був, за зразком німецьких провінційних театрів, не оперний театр, а театр усіх жанрів: від опери, балету, оперети до драми, з дуже еклектичним репертуаром у кожному жанрі. Так само еклектичний він був і своїм акторським складом. Переважали, звичайно, галицькі актори, але були тут і інші, кого воєнні події занесли до Львова, включно з Йосипом Гірняком і Олімпією Добровольською, колись березільцями, та Ніною Горленко, що виховувалася ще в традиціях етнографічно-побутового театру Миколи Садовського. Незвична була й публіка: три рази на тиждень театр грав для німецького глядача, тричі — для українського.
Не буду перелічувати всяких «Циганських баронів», «Пташників з Тіролю», «Лиликів», «Копелій». «Тоск» і «Травіят» тощо, які всі були тільки рутиною, без іскри ориµінальности. Та я не дуже на них і вчащав. Не надто приваблювала й драма з діяпазоном від «Гриця» й Грінченкового «Степового гостя» до «Хитрої вдовички» Ґольдоні й беззмістовних центральноевропейських комедій типу «Мужчини з минулим» і «Любови на здоровий розум», авторів яких можна й не називати. Усе це було ремество і не завжди високої якости. Була війна, і вважалося, що людей треба розважати, спонукати до веселого й безглуздого сміху, щоб вони на кілька годин забули про жах реального життя.
Не думаю, щоб львівський театр тих років мав хоч одну справді цікаву й вартісну виставу. Але дещо підносилося над пересічним рівнем і в якомусь сенсі виказувало якісь шукання. Мабуть, цікавою для мене була б вистава «Батурина» Богдана Лепкого, але вона пройшла перед нашим приїздом до Львова. Але я ще захопив «Тріюмф прокурора Дальського», чи не в останній виставі. Автором п’єси був К. Гупало, з яким я не був знайомий, але знав його на вигляд: він був у Харкові студентом літературного факультету, на рік або два молодшим від мене. Я розпитував про нього у Львові, хотів з ним познайомитися. Але відповіді були глухі й невизначені. Аж геть пізніше я довідався, що після прем’єри своєї п’єси він подався до Києва і там був розстріляний німцями. Але й досі я не знаю, чи це було частиною арештів мельниківської групи Києва, чи незалежно від цього. З Теліги зроблено святу, про Гупала забуто цілковито. Щодо його п’єси сьогодні не можу сказати, чи вона мала якунебудь літературну вартість, текст її невиданий і не знати, чи зберігся, але моє враження від неї було дуже сильне, бо це була перша річ, мною бачена, про терор у радянській системі, про допити обвинувачених. І це вразило мене тим більше, що це писав майже-майже мій товариш-студент...