Кулішів «Мина Мазайло» був поставлений Йосипом Гірняком як спрощена й бліда копія вистави в «Березолі». До того ж Дядька Тараса наївно потрактовано як позитивний персонаж; загально-світоглядовий плян п’єси не розкрито, а натяки на українізацію в Харкові п’ятнадцять років тому не звучали в воєнному Львові. Зрештою, Гірняк ніколи не був ані ориµінальним, ані глибоким режисером. «Земля» за Стефаником використала дещо з досвіду Курбасових «Гайдамаків» ще з доби Молодого театру. Обидві вистави виділялися, одначе, тим, що принаймні не йшли в фарватері цісарсько-королівської провінції. Таким був великою мірою «Гамлет» у перекладі Михайла Рудницького, а режисурі Гірняка і з Блавацьким у головній ролі. Блавацький дуже пишався тим, що це був перший «Гамлет» на українській сцені. Хай так, але ориµінальности вистава рішуче не виявляла. Вона сягала тільки рівня терпимости. Не підносилася понад цей рівень і вистава нової драми Юрія Косача «Облога». Косач як драматург був на височині тільки тоді, коли він був розлючений, як от в «Ордері», нещадній сатирі на українську еміµрацію, геть пізніше, вже в Німеччині, де й мова про неї буде. «Облога» була сіра п’єса і ще сіріша вистава.
Єдине, що стало над цим рівнем, було «На полі крови», частина спектаклю Лесі Українки. Другою частиною була «Йоганна, жінка Хусова», але вона тільки заповняла час ціловечірньої вистави при короткому «На полі крови». Цей останній не розв’язав складної проблеми Лесі Українки на кону театру, але експресіоністична й дещо скульптурна гра Володимира Блавацького зробила цю виставу вершиною всієї діяльности того, що так своєрідно звалося Львівським оперним театром. Я відгукнувся на цю виставу статтею в «Наших днях», що ставила проблему показу драматичних поем Лесі Українки: «Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?». Ця стаття зблизила мене з Блавацьким. Після неї ми часто зустрічалися, часом він радився зі мною (хоч загалом він був натура владна, схильна до диктатури, порад не шукав і за ними не йшов). Це була не перша моя стаття на театральні теми, але перша, що відкрила мені двері до внутрішнього життя театру, і цей зв’язок після Львова відновився в Німеччині й тривав до несподіваної смерти Блавацького. Перспективи еміµраційного театру взагалі дуже сумнівні. Зі смертю Блавацького (1953 р.) вони взагалі зникли. Була тільки принагідна аматорщина.
Я вже назвав об’єктивні причини, що штовхали львівський театр воєнних років до сірої провінційности: випадковий і різномасний склад акторського колективу, вимоги німецької адміністрації, — адже кінець-кінцем німці утримували театр і, як на цю обставину й на умови воєнного часу, поводилися ще досить ліберально. А все таки йти далеко геть від параметрів австро-німецької провінції, тим більше — стати на шлях експериментів вони б ніколи не дозволили. Адже за Гітлера і в Берліні театри не експериментували. Та була ще внутрішня причина для слабкости львівського театру — мистецьке двовладдя Блавацького й Гірняка. Заздрість властива багатьом акторам, можна сказати, що вона гніздиться в самій акторській професії. Але в випадку цих двох акторів вона набирала патологічних форм. Гірнякові вона була властива саме в таких формах. Тут, у Львові, він, спираючися на свою працю в «Березолі» протягом усього існування цього мистецького організму, вважав себе живим втіленням березільської традиції. Він не ставив себе понад Курбаса, але Курбас був богом, а Гірняк пророком його. Не було бога, крім бога, і не могло бути другого пророка. Тим часом ядро трупи складалося з галицьких акторів, і, якби не Гірняк, його провід не викликав би заперечень чи сумнівів. Блавацький покликався на те, що й він був причетний до «Березоля», але він був там коротко і скоро втік (мабуть, на щастя для себе). Оглядаючися тепер назад, я схильний думати, що Блавацький міг би надати театрові певного обличчя, Гірняк — рішуче ні. Досвід Гірнякової дальшої роботи, коли він пробував стати на чолі інших, уже еміµраційних театрів, показав його режисерську й навіть акторську (поза виставами, керованими самим Курбасом) яловість. Рання смерть Блавацького (1953 р.) й уміла поведінка Гірняка створили на еміµрації міт, що це він — спадкоємець і переємник Курбаса. Та це тільки міт.