Так, отже, львівський театр 1943-1944 року, коли я міг його спостерігати, тримався в межах мистецької пристойности. Але, якщо критерій справжнього високого мистецтва — робити глядачів щасливими, львівський театр не був мистецтвом, можливо, з винятком «На полі крови». Він був паліятивом мистецтва, суроµатом у час чуми-війни. Але одна мистецька подія в приміщенні театру стала таким мистецьким тріюмфом. Це було концертове виконання «Кавказу» Станіслава Людкевича — 11 квітня 1943 року. Виступали потужні зведені хори, була симфонічна оркестра. Але не менш потужні струми текли від глядачів. Заля була повна, це було для присутніх справжнє свято. Це було справжнє ствердження гасла«Contra spem spero». Бої йшли на схід від Харкова (німці були повернули його), кожний хотів чуда: щоб більшовики ніколи не прийшли знов на Україну, щоб німці зникли з неї, щоб країна стала незалежною. І могутня музика на всім до глибини серця відомі слова резонувала не тільки в повітрі, вона резонувала в кожному серці:«Борітеся — поборете!» Мені довелося геть пізніше чути Людкевичів «Кавказ», правда, не з такими велетенськими хорами. Це було зовсім не те, що тоді в Львові. Твір Людкевича тоді був для всіх нас Дев’ятою симфонією Бетговена. Ми були щасливі. Ми були народ. Це було мистецтво. Тризубчики чи малі жовтоблакитні стрічки на закотах наших піджаків були не на одежі, а на серцях. Вони палали, як язики в день зшестя Святого Духа. Тоді німці вже готувалися до проголошення про формування української дивізії, воно сталося 18 днів пізніше. Якби не це, вони, напевне, не потерпіли б такої, хоч і впорядкованої й спокійної назовні, демонстрації. Ми тоді про цю подію близького майбутнього ще не знали. Увесь тріюмф Шевченка й Людкевича був приречений на смерть і катастрофу. Але того дня, тих годин ми були щасливі.
Подібний настрій я пережив кілька днів пізніше, але тим разом не від мистецького твору. Десь за тиждень після виконання «Кавказу» був Великдень. Катерина Іванівна Вовк запросила мене відвідати разом з нею її рідне село Гаї не далеко від Львова, де жила її рідня. Щоб справді відчути, що таке Україна, казала вона, треба бути не в Львові, а на селі, а Великдень чи не найкращий для цього час. Разом зі мною вона запросила Оксану Линтварьову з її синами, старшим — Лесем, яких тринадцятьох років, і молодшим — Олегом, у родині — Олежкою. Лесь у довгих, мішками, штанях і в дуже совєтській кепці, а Олег ще в коротких і простоволосий, але такий же непразниково совєтський. Та й я в стилі совєтського інтеліµента, не думайте, ні, з краваткою, але комір сорочки завузький, а краватка, на всі сезони і оказії, чи не єдина в мене, стягнена в такий вузький вузол, ніби я збирався вдавитися, але в останню хвилину передумав. Зовсім не те Катерина Іванівна: вона в білій блюзці, вишиваній народним узором, а спідниця нагадує плахту. По нас приїздить до її будиночка на Круп’ярській вулиці, бічній від Личаківської, де ми всі зібралися, селяни з Гаїв кінною хурою, усе село посвоячене, і мало не всі — Вовки. У візку тісно й невигідно, дерева ще безлисті, але, Боже, як соняшно і як — несподівано — рідно. Десь десять днів потому ці враження відклалися в вірш, як усі мої вірші тих часів, без літературної вартости, але просто суроµат чи різновид щоденника:
І в серце товчеться співуча рулада.
І піснею, красною піснею ти ворожи
і так далі. Nota bene: я ні тоді, ні будь-коли не співав.
Я згадую рік знайомства з Катериною Іванівною, три роки тому. З її тодішнього «радянського гуртка», «східняків», «совєтів», що збиралися час від часу під привітною стріхою на Круп’ярській вулиці, в цій, сказати б, початковій для нас школі національної приналежности і національної гордости, не лишилося нікого. Евакуювався на схід Іван Пільгук, який, не маю сумніву, в почуваннях своїх не був далекий від «директора» нашої «школи», Катерини Іванівни, і який час від часу спромагався в роки відлиг на трохи сміливіший крок, як от, приміром, 1969 року видання «вибраного» (себто безжалісно обкраяного) Панька Куліша з тим, щоб кожного разу проходити жорстоку «проробку» за націоналізм. Але йому не вистачило сміливости розірвати з радянською системою чи, може, сказавши інакше і подивившися інакше — вистачило сміливости не розривати з нею. Не було більше, певна річ, і ще одного радянського викладача з високих шкіл — С. Браславського, який чи не був невсипущим оком, приставленим до малого гуртка...