І сама вона пройшла через важкі випробування, найтяжчим з яких був арешт і загибель у в’язниці її сімнадцятирічного сина Нестора. Але про це я довідався аж геть пізніше, а тоді вона про це ні слова не вронила, і настрій її був справжній великодній, і посмішка не сходила з її приязного круглого обличчя, часто вона виглядала як молода дівчина в веселе свято, а особливо коли весняний пустун-вітерець розвівав її волосся, кидаючи задерикуватий жмуток на високе чоло. Може, якоюсь мірою ми були для неї її діти, занедбані, й знедолені, й викривлені під чужою владою, але ось повернені, — і це було її свято, той Великдень, і це було її село, і це все було її країна. Майбутнє не обіцяло багато доброго ні Катерині Іванівні, ні селу, ні країні. Але сьогодні було золоте, і день був сьогоднішній.
Не знаю тепер, до чиєї хати ми приїхали, але знаю, що нам були раді. Я трохи побоювався, що село збіжиться дивитися на нас, як на диких звірів, але цього не сталося. Нас зустрічали приватно, привітно і радо. Попередили про небезпеку — це був обливаний понеділок, і треба було стерегтися, особливо дівчат, що готові були обілляти нас холодною водою. Але і від цього Бог уберіг. А поза тим, нас приймали як своїх, наче ми ще вчора були в Гаях, а оце побували у Львові й повернулися. Ми не були акторами, на яких дивляться глядачі, але нам дано можливість бути глядачами — принаймні двох подій. Одна була урочиста служба Божа на цвинтарі: за померлих, за загиблих. Другою був, зовсім уже не формальний, «кривий танок» сільських дівчат. Знов найкраще про це не теперішніми словами згадувати, а тоді написаними віршилищами, наївними, але щирими, автентичними. Дам місце цим словам понадсорокарічної давности — ось враження з цвинтаря:
І хрест його — йому болить.
А ще старіші серця стук і вітру шепт.
Де винагорода — ясний тризуб.
І хмари п’ють озера голубі.
А ось — з-під церкви:
І стелиться пісня, мов промінь, мов шлях.
Лиш блиски горять хусток і цят.
І, певно, так само підуть у бій.
Потім нас фотографували (так, село зберігало сиву старовину, приречену вмерти за яких два роки, але фотоапарат був сільський) разом з господарями хати. І тут сталася невеличка подія, що, либонь, мимоволі набрала символічного характеру. Хтось запропонував, щоб частину фотографій зробити з нас, переодягнених у сільське вбрання. Знайшлися спідниця й кохтина для Оксани Линтварьової, сорочка для мене. Це був наче обряд перевтілення, скинення радянської шкаралущі, повернення до µрунту, висвячення.
Ми повернулися до Львова тим самим візком, з тим самим хурманом і з тим самим конем. Усе було те саме, Львів був той самий, але чи ми були цілком ті самі? Мабуть, не зовсім.
Після того я бував час від часу в Катерини Іванівни на Круп’ярській. Але не дуже часто. Вона не дуже цікавилася видавництвом чи клюбом, а я належав туди. Висвячення моє вже відбулося, Катерина Вовк була якоюсь мірою моя хрещена мати. Дорослі дітти приязні до своїх хрещених батьків, але не дуже до них учащають.
Рік пізніше, на початку травня, коли Львів був під загрозою, я покинув місто, рушаючи на захід. Улітку я повернувся на день чи два, щоб поладнати справи свого мешкання й убогого майна. Кілька книжок я тепер повіз на захід, решту треба було викинути. Я не люблю викидати книжки, і мені спало на думку, що вони могли б придатися Катерині Іванівні. Бо я був певний, що вона не покине своєї землі. Вона зустріла мене зовсім інакше. Без посмішки, з затисненими вустами. Моє прохання прийняти книжки вона сприйняла як мало не провокацію. Чи ці книжки не мали скомпромітувати її перед радянською владою? Не ховаючи побоювань, вона сказала:
— Чи ви певні, що там нема нічого протирадянського? Гаразд, тоді лишайте.
Я не знаю, чи вона не викинула тієї ж ночі книжки на далекий смітник. Я не виню її. Вона знала, на що вона лишалася.
Поза Україною, поза Европою я часто згадував її й думав про її долю. Тільки зовсім недавно мені пощастило дізнатися. Я не помилився. Доля її була така, як можна було сподіватися. Її забрали з її будинка на Круп’ярській 17 липня 1947 року. Вирок був 10 років концтабору і 5 заслання. Табір був у Мордовії. Її звільнено дотерміново як важко хвору в жовтні 1955 року, вона повернулася до Львова, але її старий будинок був уже не її. Вона померла двадцять два роки пізніше від нашої подорожі до Гаїв, у квітні 1965 року, і похована в рідному селі, мабуть, на тому цвинтарі, де тоді схилялися корогви з Ольгою й Володимиром і де горів знак тризуба.