Вона не знала Сімовича, дядю Васю, він не знав її. У моїй пам’яті вони живуть поруч. Це мій Львів, моя Галичина.
Мої найближчі друзі в Львові були зазбручани, насамперед харків’яни. З невеличкої групи, що однією з перших пробивалася до Львова, включно зі своєрідною подорожжю від Здолбунова, Юрій Лавріненко рано відокремився. Він був принциповіший від нас, решти, і не хотів ніяк уключатися до будь-яких, навіть найбезневинніших форм співпраці з німцями, осторонь він волів стояти і від ідеологічних виступів і зв’язків. Він був переконаний в неминучості німецької поразки і волів жити з фізичної праці. Йому допомагало те, що він мав другу професію, — він закінчив аµрономічну освіту. Це рятувало його в засланні на Таймирі, і до цього він удався тепер, влаштувавшися десь на захід від Львова в сільському господарстві. Так особисті наші зв’язки розірвалися аж до пізнішої, вже повоєнної зустрічі в Німеччині, а згодом він був одним з перших моїх гостителів в Америці. Тоді єдиним винятком була наша зустріч десь під Сяноком: він захворів, підозрівали якусь пошесну хворобу, і його поставили під карантин у шпиталі поза містом. Власне, в бараці. В дійсності хвороба скоро дала йому спокій, і він дуже нудився в своєму свого роду ув’язненні. Його Маруся повідомила про події і дала зрозуміти, що він був би радий перекинутися словом. Хоч тоді подорожувати було не просто, бо німці робили облави на поїзди, спекулянтів заарештовували, а інших вивозили на праці до Німеччини, я вирішив ризикнути. Адже я працював у високій німецькій установі й мав службову про це посвідку. Без мене готова була розпастися адміністративна машина Галичини, хіба ж ні? Я щасливо дістався до Сянока і під ескортом Марусі проклав шлях до бараків. Двері були охоронювані, й нікого до Юрка не пускали, але можна було говорити через заµратоване вікно. Про що ми говорили, я не пам’ятаю, та в цих обставинах — µрати, недозволеність візити, побоювання появи охоронців — і не можна було нічого особливо розумного обговорювати. Подорож запам’яталася саме своєю незвичайністю — моя нелеµальна дія. Але хто тоді не порушував законів влади? Поперше, влада була чужа, подруге, ніхто б і не вижив, якби тримався правил.
А раз Юрко заїхав до Львова, вже зцілений давно від своєї страшної й загрозливої хвороби, я затяг його до свого мешкання на вулиці Конопніцької й почав частувати своїми віршами. Був це мій заліщицький цикл, що про нього далі. Тоді я ставився до свого віршописання серйозніше, ніж потім, хоч і не думав, що я великий поет. Яке ж було моє здивовання й розчарування, коли, прослухавши виголошений з великим захопленням цикл, Юрко наклав на нього резолюцію таку ж рішучу, як і коротку, цитатою з Михайля Семенка:
ніби докупи зійшлися Олесь, Вороний і Чупринка.
Не без душевного болю відтоді я вирішив, що мої поезії — тільки для мене і тільки сторінки записів із щоденника.
Натомість Оксана Линтварьова була моєю незмінною й незамінною супутницею в відкритті Львова, в походеньках по доповідях Літературно-мистецького клюбу, по виставах Оперного театру, в подорожі до Гаїв, навіть в одержуванні «приділів» Українського комітету, де вона стала на працю друкаркою-секретаркою, а мене трохи підгодовували як «фахову силу» (Fachkraft). Ми поділяли дещо в минулому — буття вдома в двох культурах, українській і російській, — і свідомий вибір української, захоплення Галичиною й тим новим, що нам відкривалося в Львові. До того, її причетність до культурного руху двадцятих років у Харкові була більша, ніж моя. Я був тільки споживачем, вона, працювавши тоді в недавно народженому українському радіоцентрі, зустрічалася з діячами літератури й культури щодня, говорила, приміром, про Юрія Яновського — для мене тільки книжки — як про людину свого кола. З двох її перед тим чоловіків один був Левко Ковалів, недавно ще один з провідних діячів боротьбизму. Мене часом лякала беззастережність її судів і присудів, її зціплені тонкі губи, її погляд згори вниз, брак толерантности, ніжности, вирозуміння; може, навіть — хтозна — жорстокість. Та хто не без гріха, — казав я собі, адже, поза тим, ми були добрі товариші.
Товариші? Давно відома істина, що чоловік і жінка товаришувати не можуть. Ідилія моєї уяви закінчилася, правда, вже в кінці нашого львівського часу її заявою, що їй зробив пропозицію Левко Чикаленко. Вона дала зрозуміти, що не була ним захоплена. Але, казала вона, вона мусить одружитися, бо конче хоче мати дочку. Тож у виборі між Чикаленком і мною вона воліла б мене, але коли ні — вона піде за Чикаленка. Цинізм пропозиції зробитися бугаєм-розплідником мене обурив. Я порадив їй одружитися з Чикаленком. Була, щоправда, перешкода: Левко Євгенович уже мав жінку. Оксана відповіла, що це не має значення, він візьме розлуку. Трохи згодом увесь український Львів говорив про самогубство Чикаленкової дружини. Це не перешкодило «розкладу подій». Оксана Линтварьова стала Оксана Чикаленко, попередню його дружину поховали, а український Львів знайшов інші теми для своїх розмов. Найцікавіше в цьому те, що в законний термін Оксана народила таки дівчинку.