Наша щира приязнь тоді закінчилася. Чи краще сказати — перервалася, бо після мого переїзду до Америки вона відновилася: серед досить бурхливих обставин, про які далі.
Уже в перші місяці мого львівського життя я сприятелювався з Грицьком Стеценком. Він прибув до Львова в часи першої радянської окупації і лишився під німцями. Львівські літератори ставилися до нього з великою підозрою. Мене перестерігали, що він навмисне залишений аµент. У провідних журналах його не друкували, в «Українському видавництві» він не був своєю людиною. Його органом були «Львівські вісті», чий рівень був далекий від високости. Я не вважав його за видатного письменника, але він мав свій стиль. Він писав новельки дуже кучерявою мовою, новельки зовсім аполітичні, з приватного життя. Але чуткам про його політичні зв’язки я не вірив. І, без сумніву, мав рацію. Коли став наближатися фронт і стояло питання про евакуацію на захід, він рішуче відмовився. Я попереджав його, що йому може загрожувати небезпека. «Львівські вісті» були суто німецька газета. Грицько відповідав, що його жінка — галичанка, і вона рішуче відмовляється виїздити (як це робили пані Сімович, друкарка Соня, Катерина Вовк і багато інших). Він лишився, і його ім’я не згадується в Радянському Союзі.
Грицько Стеценко не відзначався ні глибоким аналітичним розумом, ні ерудицією. Але його товариство було приємне. Привабливою була його простодушність, добряча широка посмішка, що відкривала (а не закривала) білі зуби під кирпатим носом, трохи лукаві, але не брехливі очі. Відповідав мені й сам стиль наших зустрічей: ми звичайно не ходили в гості один до одного, я майже не знав його дружини, він — моєї матері. Ми блукали вулицями Львова або Стрийським парком, чи то зима, чи літо, — стиль не львівський, а харківсько-київський, без надміру церемоній, але й без амікошонства. І вигляд у нас був, мабуть, підрадянський, хоч ми обидва хверцювали в дуже львівських капелюхах. Це були ті прогулянки й ті розмови, що зразу забуваються, але біжать вільно, невимушено й приємно. Було в ньому щось хлоп’яче, хоч на його трохи присадкуватій статурі вже починало оформлятися кругленьке черевце. Він аж ніяк не був комічною особою, і я ніколи з нього не сміявся. Але, коли стараюся дивитися на нас збоку, згадується мені, що до певної міри й Дон Кіхот знаходив приємність у розмовах із Санчо Пансо.
Зустрічі з іншими людьми — харків’янами, киянами, львів’янами — були принагідні, випадкові й без глибшого сліду. Мої ближчі колеµи-мовознавці не викликали бажання ввійти в глибші контакти. Пантелеймон Ковалів, що прибув з групою киян, справляв враження сільського батюшки, людина він був порядна й чесна, але цілком позбавлена почуття гумору і не здатна на ставлення й розв’язування проблем. У науці завжди є такі людці, але з наукою вони не мають нічого спільного. Його дружина й синок були під той самий смак. Львівські мовознавці Василь Лев і Кость Кисілевський теж не грішили науковим стилем мислення. Це поєднувалося з чемною забріханістю, в’їдливістю й духовою порожнечею, що її заповнювала хіба тільки заздрість. Були це типові «професори гімназіяльні», а в Харкові до них приклали б іронічно-глузливу наличку, приклеювану до таких галичан, — «европеєць за руб двадцять». Знайомство з ними було тільки тим корисне, що показувало причини самотности в науковому Львові Василя Сімовича.
Анекдотичною постаттю був і далеко старший Іларіон Свєнціцький, людина, що вміла тільки нагромаджувати факти, але цілковито нездатна на висування чи розв’язання проблем і без жадного уявлення про те, що таке наукова метода. Завжди заклопотаний, завжди поспішаючи, він був дуже провінційним варіянтом Шекспірового Полонія. Але принаймні в ньому не було тієї погано прихованої заздрісности, якою дихали Лев і Кисілевський, — якщо знов звернутися до «Гамлета» — галицький варіянт Гілденстерна й Розенкранца.