З-поміж літературознавців того ж типу, що Свєнціцький, був Михайло Степанович Возняк. Але брак методи й проблемности в його випадку був не такий разючий, бо він ніколи не пускався в якісь синтези чи узагальнення. Він обмежив себе до копання в архівах і публікацій знайденого — діяльність, зрештою, дуже корисна, хоч вона була б ще корисніша, якби він мав бажання чи здатність розрізняти, що серед ним викопаного було перлиною, а що курячим послідом. З нами, прибульцями зі сходу, він не сходився, але не так з пихи й заздрости, як Лев або Кисілевський, а радше з політичних міркувань. Ми були для нього прихильниками німців, а він чекав на повернення радянської влади — він ніколи не приховував цього — і не хотів себе компромітувати небажаними зв’язками. Він систематично працював, день-у-день, у книгозбірні й архівах, з упертістю селянина, що порпається в µрунті, переконаний, що з його нивки його не скинуть. Радянської влади він дочекався. Не знаю, чи лишили йому його нивку, не знаю, чи він був щасливий.
До кляси кунсткамерних примітивів належав також Василь Чапля, що вже у Львові, з міркувань безпеки, а мимоволі символічно — згадаймо-енків Хвильового — додав до свого прізвища-енко. Якщо існує така річ, як характер нації, і якщо існують люди, що втілюють якусь рису цього характеру на Україні, то Чапленко втілював українську впертість. Він виробив свою систему поглядів, досить просту: незалежна Україна, в мистецтві — етнографічно-вульµарний «реалізм», який він назвав збагаченим, свій сенс гумору — примітивно-вульµарний, — і ніяка сила в світі не могла його збити з цієї позиції. Якщо він чув заперечення, він тільки повторював свої погляди, і, хоч це не було свідомим розрахунком, тактика ця мала успіх. Стомлений почутим пережовуванням того самого, противник кінець-кінцем відходив, лишаючи поле бою Чапл(енков)і. Правда, це приводило й до іншого ефекту — його цілковитої ізоляції, яка тільки підсилювала його переконаність і — його озлобленість. У попередньому житті він умудрився ходити деколи коло видатних людей, приміром, Миколи Зерова — і нічого від них не навчитися. У Львові й пізніше він уже й не ходив коло цікавих людей.
У Львові я, нарешті, зустрівся з Григорієм Костюком. Його я знав з писань епохи Пролітфронту. Хоч він вибрав тоді групу Миколи Хвильового, що робило йому честь, але самі ті писання були тільки перегонами на комуністичну ортодоксальність з ВУСППом. Це не була його провина, звісно, в ті роки писали тільки так (якщо не писали для своєї шухляди), але це не робило ці писання привабливими. Скоро він зник на засланні, і слід його був загубився. Але я знов почув про нього в короткі дні свого перебування в піднімецькому Києві. У тій страхітливій атмосфері панування µестапо й різних µатунків Штеп він спромігся якось зберегтися в ролі бурµомістра одного з районів Києва. Ішов поговір, що це був єдиний район міста, де не запанували Штепи; казали, що в міру його можливостей — дуже обмежених у тих обставинах — він дає там підтримку харчами чи якось інакше — українській інтеліµенції. Але моє перебування в Києві було занадто коротке, і я не вибрався до того району й не дістав там жадної допомоги. Наша перша зустріч відбулася тепер у Львові тоді, коли в районах Києва вже не було затверджених німцями бурµомістрів. Зустріч ніби потверджувала добру славу Костюка, він справив враження простого, розумного й вирозумілого. Але це була одна з численних зустрічей, і знайомство наше перейшло в приязнь уже в Німеччині.
Не було можливости зійтися ближче й з Аркадієм Любченком, перше побіжне знайомство з яким відбулося ще в стінах харківської «Нової України», — але з інших причин. Після арешту й тортур у µестапо Любченкові хвороби загострилися, і він не був спроможний на активну діяльність чи навіть на глибші знайомства. Жив він у Моршині, до Львова показувався рідко, і я тільки зустрів його раз чи два в редакції «Наших днів». Він був безмежно змучений, навіть обличчя його було ніби пожмаканою маскою, і розмови виразно його стомлювали. Йому лишалося жити ще яких півтора року, але подув смерти вже лежав на ньому.
З Любченком, одначе, зв’язаний один епізод, що належить до визначних у моєму львівському році, в одному ряді з розмовами з Сімовичем, подорожжю до Гаїв, виконанням «Кавказу» Людкевича, але зовсім іншого характеру. В українській громаді Львова була особлива порода жінок, що їх я схильний назвати жінками-патронесами. Здебільшого вони належали до Союзу Українок, і, як правило, вони були дружинами помітних у політиці чоловіків. Такою була, приміром, Марія Біляк, дружина посадника міста Львова Степана Біляка. Вони діяли неофіційно в ролі добрих янголів, допомагаючи тим, хто допомоги потребував, практично, адміністративно, але частіше — порадою, добрим словом, привітною посмішкою. Прибульці зі сходу добре надавалися до такого, кажучи совєтським висловом, шефства. Вони були спрагнені людського тепла й непомітної потіхи.