Серед таких дам-янголів була і Параскева Багринівська, немолода вже волинячка, пухкенька трохи понад міру, але дуже завжди заклопотана і повна проєктів, спрямованих на поліпшення людей і людського життя. Як і інші галицькі дами-янголи, вона скрізь шукала, кому і як допомогти, кому стати в пригоді. Особливу увагу вона звертала при цьому на зазбручанських братів, на розкаяних «совєтів». Саме так у поле її уваги потрапили Любченко і я — обидва літератори (хоч і різної слави й ваги), обидва східняки, обидва «темні й непросвіщенні». З власної ініціятиви, не питаючи моєї, а мабуть, і Любченкової згоди, вона влаштувала нам авдієнцію в митрополита Андрія (Андрея) Шептицького. Про нього знав я мало, майже саме тільки ім’я, але мав уявлення про авторитет, яким він користався. Я радо пристав на ідею — як я це бачив — побачення.
Багато років пізніше доля привела мене, під час мого короткого перебування в Римі, до наступника Шептицького — Йосипа Сліпого. Але Сліпий не був людиною інтелектуального маштабу й освіти Шептицького, а до того ж тоді вже хвороба Сліпого посунулася далеко вперед, так що він ледве чи усвідомлював, хто приходив його відвідати. Герой фанатичної віри й рідкісної впертости, він у час моїх відвідин був уже тільки лялька в руках своїх доглядачів, а архітектура й скульптура створеного ним у Римі українсько-католицького осередку не промовляла як свідоцтво високої естетичної культури. Усе разом у цій авдієнції було далеке від того враження величі, яке лишилося від прийняття в Шептицького на Святоюрській горі.
Так, велич — це слово, це поняття визначили спогад про цю пам’ятну зустріч. Ми пройшли через кілька сутінкових кімнат і опинилися перед тим, що було Шептицький, але що могло б бути пам’ятник йому. Він не міг ходити, і він прийняв нас у великому фотелі, фотель був широкий, але якось творилося враження, що Шептицький у ньому не вміщався, як, мабуть він не вміщався в українському світі. Спогад зберіг уяву про велич і фізичну великість усього з Митрополитом зв’язаного. Велике було його тіло, — але іншою великістю, ніж тіло Багринівської: воно не розпливалося, воно було повне фізичної й духовної моці. Велика була голова з високим чолом і живими очима. Великі були руки.
Він не виголошував для нас великих слів і промов. Він розмовляв по-товариському. Не потребував він говорити про Росію й життя її громадян, він знав ці речі з досвіду власного вигнання й полону, і кілька ніби між іншим кинених слів показали це зовсім чітко. Зате він завів з нами прецікаву розмову про взаємини між соціял-демократією західного µатунку й російським більшовизмом. Видно, ця тема видалася йому відповіднішою для розмови з людьми двадцятирічного життя в радянській системі, ніж могли б бути розмови на релігійні теми. І виявилося в цій темі велике знання позаклерикальних справ і позаклерикальних людей, без жадної злоби, без нападів, без глузування, sine ira et studio. Виглядало, що цій людині справді були відкриті людські серця й розуми, що вона розуміла кожну людину, бо для неї світ був не хаосом випадкових деталів, а системою. Жадним словом не були згадані церква й релігія, але, виходячи з авдієнції, що тривала, може, годину, ми бачили Божу руку й Божий розум за всім тим, що робили сліпі люди.
Якщо входячи я поцілував руку Митрополита, бо так мене навчила Параскева Багринівська, бо це була частинка прийнятого ритуалу, то виходячи я вже знав, що ця рука заслуговує на те, щоб дістати поцілунок. Це вже не була частина ритуалу, це був символдійсности. Мені здавалося, що понад цим чолом були непомітні для багатьох роги Мойсея, біблійного й Франкового, а ці руки може тримали скрижалі Завіту.
Портретна µалерія тогочасного українського Львова була б неповна без кольоритної постаті Володимира Вікторовича Дорошенка. Під час нашої першої зустрічі 1940 року він саме закінчував зносити в частину, призначену для закритого фонду, всі видання, не догідні радянській системі нагляду, — дуже велика частина бібліотеки НТШ. Тепер він був далі директором бібліотеки і закінчував переносити заборонені видання з секретних фондів до загального, себто такого, який існував перед радянською окупацією. Сізіфова праця ця тепер не стомлювала його, бо «розсекречення» він виконував з радістю. Не знаю, хто відновляв ідеологічну чистоту книгозбірні після поновної радянської окупації 1944 року. Це не був більше Володимир Вікторович, який своєчасно виїхав був до Праги. Одного разу було досить для нього. Гострий на язик, він і в радянський час не щадив своїх коментарів, тож можна собі уявити, що робилося тепер. Він налітав на зненавиджених ворогів книги з задерикуватістю й люттю молодого півника, що рветься в бій з другим (і сильішим) півнем, як часом налітав і на живих людей. Але книжки для нього всі були поза критикою, і знав він їх у своїй (себто НТШівській) книгозбірні, як пальці своєї руки. Пам’ять його взагалі була виняткова, і його спогади, які він час від часу публікував, зберегли багато кольоритних деталів людей і подій, яких інакше ми б не знали. Але розум його не був ні гостро аналітичний, ні синтетичний, а задерикуватість його вдачі меркла, коли зустрічалася з спокійною зверхністю його дружини, чиє слово завжди було останнім, — традиційна українська пара метушливо-неспокійного чоловіка й владної жінки.