Я бував у книгозбірні НТШ, себто під опікою Володимира Вікторовича часто, вона була потрібна мені і для журналістичних статтів, а особливо для праці над книжкою, що над нею я тоді працював і таки ще в Львові закінчив. Надій на видання її я, правда, не мав, адже я привіз з собою і інший рукопис готової до друку праці, викінчуваної в Харкові вже під час війни, — про генезу називного речення в українській мові. Але тепер моя праця була не з синтакси, а з історії літературної мови. Я писав про впливи Галичини на українську мову в 19-му й 20-му століттях, використовуючи ті журнали, календарі тощо, яких поза бібліотекою НТШ я не міг би мати ніде. Тема ця виринула переді мною у Львові почасти з моєї закоханости до міста, а почасти зі спостережень мовних відмінностей — як я говорив і як говорили львів’яни. Психологічно це була сплата боргу милому для мого серця місту. А також мого боргу Сімовичеві, який прийняв мою тему захоплено. Хоч у розмовах він був дуже критичний супроти «галичанства» і навіть твердив, що він буковинець, а не галичанин, — і то, мабуть, сам вірячи в це (поки говорив. Були в ньому деякі риси Тартарена з Тараскону), і що патріотизм його загальноукраїнський, а ніяк не реµіональний, але в суті речі він був також великим патріотом Галичини. Усе було добре, докивін її критикував, але він не був щасливий, коли це робив хтось інший. Підносячи ролю Галичини в формуванні новітньої української літературної мови, я не кривив душею. Я думав і думаю, що цей вплив був чималий, позитивний і тривалий. Тож я працював над своєю темою радісно, хоч і не міг мати певности, що ця праця колись побачить світ. Я гортав журнал за журналом за своїм столом у книгозбірні НТШ, що їх приносив мені цілими паками Дорошенко (який сам ставився до галичан і галичанства дуже скептично й іронічно), намагаючися схопити глибшу суть розбіжностей у мовних дискусіях, збережених на сторінках «Зорі», катеринославських «Дніпрових хвиль» та інших давно забутих видань; бо ці мовні дискусії тонули в дрібницях, непотрібних або кривотлумачених поясненнях, як це типово для всіх тих випадків, коли люди без мовознавчої освіти беруться розв’язувати проблеми мови. Сімович допоміг мені бібліографічними вказівками про ті другорядні белетристичні твори, в яких «наддніпрянці» висловлювали свої міркування й враження від мови українців Галичини, — повісті Олени Пчілки й Наталі Романович-Ткаченко. Без нього я ледве чи знайшов би ці матеріяли, бож ніякі друковані бібліографії на них не посилалися, а в назвах творів ніщо не вказувало на таку проблематику.
Доля була ласкава до цієї моєї праці. Мені пощастило вивезти її зі Львова, і вона була надрукована не тільки по-українськи, а й по-німецьки, а в скороченні й по-англійськи. Але я ніколи не забував, що коло колиски цієї праці стояли Володимир Дорошенко і Василь Сімович.
Подеколи книжки з книгозбірні НТШ служили не науковій праці моїй, а просто задовольняли читацьке зацікавлення. У львівські місяці ми всі, новоприбульці, захланно поглинали літературу, що досі була нам не приступна. Де тільки можна було, я діставав такі книжки — купував, позичав. Великим розчаруванням була проза Юрія Липи, що здавалася науково не обµрунтованою, без потреби видуманою, чорною й білою фарбою мальованою, — попри особисту симпатію до автора. Відкриттям і об’явленням була поезія Антонича, збірки якого я позичав у Сімовича. На позичену книжку поетичних творів ми звичайно сходилися з Оксаною Линтварьовою, і я читав поезії вголос. Часом слухачкою була моя мати. Та найбільше враження на нас тоді справила поезія Євгена Маланюка. Увесь його комплекс шаленої закоханости в Україну і шаленої ненависти до безсоромної «бранки степової», рабині татар, поляків і росіян, заклики плекати варязьку мужність і крицю — надзвичайно відповідав моїм тодішнім почуттям, а блюзнірські прокльони України діставали глибин мого серця, наче лезо меча. Було нам від того гірко й солодко, горло стискалося й голос здригався, коли я доходив до особливо патетичних пасусів.