Сімович не поділяв цього захвату й трохи, з властивою йому доброзичливою, але й ущипливою іронією, посміхався з нього. Йому були більше до душі лірично-описові пасажі «Сновидова» Святослава Гординського, трохи під Рильського писані. Щодо Маланюка, звичайно, рацію мав він, а не я з Оксаною. Коли минувся мій медовий місяць зі Львовом, розвіявся й чар Маланюкової риторики й відкрилися елементи позерства в ній. Щождо Гординського, я й досі не переконався в тому, що він поет, не кажучи вже про видатного поета. Тільки Антонич пройшов незаймано крізь усі пізніші роки, і в своїх заліщицьких віршилищах, про які далі, я створив кілька стилізацій його (до яких, звичайно, стосується прислів’я — далеко куцому до зайця).
Книжкою, що відкривала зовсім незнані світи і тому лишила глибоке враження, були «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського. Співжиття й знайдення гармонії між клясами — ця ідея виникла в моїй голові більш-менш самостійно як протиставлення комуністичній ідеології нацьковування кляси на клясу і нищення, тим самим, нації як цілости. Наголос на суспільній і культурній ролі вищих кляс — ці ідеї прийшли від Липинського. Полонив у книжці й її своєрідний стиль: важкуватий і своєрідно архаїчний. Чого я тоді сприйняти не міг — це була полеміка з Донцовим, якого Липинський охристив був Митькою Щелкопьоровим. Мені видавалося, що ця полеміка не відповідала загальному аристократичному, зверхньому стилеві писання й думання Липинського, що тут Липинський знизився до стилю й рівня самого Донцова. З писаннями Донцова я був знайомий п’яте через десяте, головних його праць довоєнного періоду не читав, але я бачив відбиток його програми на всій Галичині, і мені думалося, що нападати на нього, тим більше так гостро, було блюзнірством. Я не знав ще тоді, що невдовзі Донцов обере мене об’єктом своїх нападів, великою мірою безглуздих або щонайменше несправедливих, побудованих на перекрученнях, нападів, від яких мені доведеться боронитися, а тим самим виступати в передніх лавах критиків Донцова. Зрештою, демагогічність його писань, якої я не міг не помічати, своєрідна «ленінська» система дій і писань була ясна мені вже тоді. І все таки «Митька Щелкопьоров» — це, як на мене, йшло занадто далеко. У душі я пробував помирити Липинського й Донцова, розчинивши обох у ідеї нації, спроба явно утопійна. Але в ті львівські місяці я не був ще готовий забирати голос у цих справах публічно.
Я вже писав про мої наукові писання тоді. Журналістичні писання йшли здебільша не проти Донцова, а осторонь Донцова. Але дещо було навіть у річищі його ідей, переціджених через Маланюка, Липу, Ольхівського й щоденні порції періодичної преси. Такою, власне, була моя стаття про Лазаря Барановича. Хоч я уважно перейшов через друки Барановича, приступні у книгосховищах Львова, я не шукав цілости образу церковника сімнадцятого сторіччя, а вихоплював цитати, які відповідали моїм концепціям, — типова метода полеміки Донцова (яку він пізніше буде застосовувати й до мене). Але історизм не зрадив мене в статтях про Квітку-Основ’яненка, Шашкевича й Шевченка. Почасти вони виростали з тих заготівель до історії української літературної мови, ніколи не написаної, які я робив ще перед війною в Харкові, тільки тепер намагався поєднати мовний аспект із суто літературним. Я навіть согрішив однією статтею в негостинних «Львівських вістях». Вона була про сторіччя від виходу Гребінчиного «Молодика», 1843 р. Підписав я їїГр. Шевчук, мій псевдонім тоді для другорядних речей. У Львові почалося також моє зацікавлення Василем Мовою-Лиманським, провісником пізнішого експресіонізму, несправедливо забутим. Пізніше, по війні, в Німеччині це зацікавлення завершилося виданням збірки творів цього автора, яка могла б бути початком його відродження, але, як більшість інших вартісних починів, не завершилася нічим. Видання не викликало жадного інтересу і наче кануло в бездонний колодязь, наче його ніколи не було, — хоч, якщо не літературна вартість, принаймні протест проти русифікації українського горішнього прошарку, здавалося б, міг розворушити українську еміµрацію, взагалі чутливу до цих питань, чутливішу принаймні, ніж до інших. Перший поштовх до мого зацікавлення Василем Мовою дав мені, до речі,дядя Вася — Сімович.