У Львові відновилася, правда, в скромних рамках, моя театрально-рецензентська активність. Про статтю з приводу вистав Лесі Українки я вже згадував. Була також замітка про Студію ентузіястичного Гліба Затворницького, що шукав бароккових традицій українського театру в 17-му сторіччі. Студія доїхала в цілості до Львова, але там її не затримали. Німці вислали її до Німеччини обслуговувати українських робітників. Там її й слід пропав. Тепер про неї не згадують ні в Києві, ні поза межами України. А була вона цікава, хоч і дуже молода і напіваматорська.
Не знаю, чи моя журналістична діяльність досягла ширшого читача, але в колах літераторів, причетних до «Українського видавництва», вона звернула на себе деяку увагу. Марія Струтинська активно упоминалася за неї, і не я просився до друку, а мене просили. За винятком, може, статті про Барановича, не маю причин їх стидатися. Але членом літературного естаблішменту я не став, і, приміром, до жюрі конкурсів на найкращий літературний твір мене не запрошували.
Просто для практики, без наміру друкувати, я робив віршовані переклади, переважно з німецької мови, загалом — досить випадкові. Найбільше з німецьких романтиків Айхендорфа й Ленава, але також з модніших: Рільке (ранніми поезіями якого я захоплювався) й Штефана Ґеорµе. Я радо робив би переклади з слов’янських поетів, але їхні тексти було важко діставати. Єдина приступна мені книгозбірня — НТШ — концентрувалася на українській літературі; німецьких романтиків я мав з бібліотеки Сімовича, де німецькими письменниками були заставлені довгі ряди полиць. Я переклав тільки дещо з Махара й Ол. Блока. Раз я дістав спеціяльне замовлення на переклад, але суто приватного характеру. Оксана Линтварьова, з сентиментальних міркувань, любила вірш Беранже про вірність померлому коханцеві, про світлу старість. Беранже не мій поет, але я сумлінно виконав замовлення. Певна річ, я ніколи не намагався публікувати цю «Стареньку». Та й загалом це були тільки вправи і здебільшого не надто вдалі. Психологічно переклади для мене тоді були засобом заспокоєння і виявом спокою.
Це виглядає потворно і неймовірно, але мій рік у Львові був не лише щасливий — про це вже була мова, — бо він був перший і єдиний у моєму житті рік, проведений удома, серед своїх, на рідній землі. Поляки й німці для мене не існували. Нації кривавилися на безконечно розтягнених фронтах, Україна вимирала й згорала в навалі радянського наступу й німецького відступу, — усе це було для мене як на іншій планеті. І не тільки був це рік щасливий — він був також спокійний. Життя було налагоджене й без конфліктів. Праця забезпечена, безглузда, але рутинна й не нечесна, квартира зовсім можлива, хоч і вбого обставлена, харчі сірі, але достатні, наукова праця налагоджена, журналістична — вітана й прошена, кілька відданих друзів — від Сімовича до Оксани Линтварьової й Грицька Стеценка, дозвілля в клюбі, театрі, в перекладах, де часом годинами шукаєш ритму або слова, — все це пливло спокійною річкою. Зналося, звичайно, що все це — ідилія Філемона й Бавкіди, чия хатка завтра буде спалена. Не могло бути сумніву, що довго ця ідилія тривати не могла, що невдовзі треба буде лишати Львів для дуже непевного майбутнього або навіть відсутности майбутнього. Але це від себе не залежало, це було неминуче. І це було завтра. А сьогодні було сьогодні, і його собі вистачало.
Одна подія, але в двох, сказати б, актах порушила цю заслону тиші. 29 квітня проголошено формування дивізії СС «Галичина». 18 липня відбулося урочисте прощання: дивізія вже була зформована, вона мала їхати на фронт. Я був на цьому прощанні. Були промови губернатора Галичини Вехтера, ще одного німецького офіцера Бізанца, спеціялізованого на ролі «друга українців», від УЦК — Костя Паньківського. Був молебень, тут таки, на майдані. Було багато людей. Особливого ентузіязму серед присутніх я не помічав. Солдати, звісно, вже не могли виявляти жадних почувань, вони були в уніформах, при зброї і перетворені на автоматів. Але цивільні теж більше нагадували народ з Пушкінового «Бориса Годунова»: «Народ безмовний». Погода стояла добра. Кілька тисяч українських юнаків вели на смерть.
Серед них було й кілька, кого я добре знав. Про Ольхівського вже була тут згадка. Яких ще два роки тому червоноармієць — Олекса Горбач, молодий адепт українського мовознавства, якого Сімович кілька часу перед тим кінцем квітня прислав до мене і з яким зійтися не становило трудности, бо він був ентузіястом вибраної ним науки, а до того відзначався великою балакучістю, — він тепер мав воювати з іншого боку фронту. Був і дехто з-поміж моїх вужчих земляків, як от Тарас, брат Оксани Соловей, зовсім ще хлопчак. Ольхівському й Тарасові судилося не повернутися з-під Бродів, Горбач вижив. Але найбільше було серед новобранців людей, яких я не знав. Були серед них, мабуть, і хлопці з Гаїв, де ще так недавно мене так приязно гостили.