Мені невідомо, чи УЦК хотів створення дивізії, чи був змушений робити добру міну при поганій грі. Свідчення учасників могли бути правдою, а могли й не бути. Офіційним мотивом до створення дивізії було — ворог наближається до меж Галичини, треба її боронити. Неофіційним, серед і для українців було — у війні Росія й Німеччина вичерпають свої сили, на цей час треба мати зброю в українських руках, треба мати українців з військовим вишколом. Теорія ця була найбільшим стимулом для голошення добровільців до дивізії. Хоч, звичайно, ми ніколи не знатимемо, скільки там було справді добровільців: молодик іде вулицею, до нього підходять два німецькі військовики — «Ваші документи», «Ідіть за нами — ви вояк дивізії», — і вибору нема, — але, мабуть, ця теорія таки привела чимало юнаків під прапор з жовтим левом на синьому тлі. Німці не могли не знати про такі настрої й задуми, але вони їх толерували. Бо вони себе добре забезпечили від несподіванок. Усі офіцери дивізії були німці, мова команди була німецька, нагляд був пильний. Як на початку війни росіянам, так тепер німцям потрібне було тільки гарматне м’ясо, щоб виграти час. Дивізія була приречена. Трупи не творять незалежних держав. І, зрештою, німці нічого не обіцяли і нічого не давали, крім музики й молитов на переді.
Для мене тепер і точнісінько так само тоді це все було трагічним фарсом, непотрібною жертвою. Навіть ціла дивізія не була і не могла бути жадним чинником у змаганні за незалежність. Війна була не наша, і єдине, що ми могли зробити, — було вижити. Поєднувати себе з однією з двох сил — це був абсурд. Але й самостійна дія могла бути — найбільше — дон-кіхотством. У цьому контексті виринає проблема УПА й ідейно споріднених військових сил суто українського характеру.
Про ці сили я знав дуже мало і глухо. Були поголоски про існування й дії Української повстанчої армії, про якихось «бульбівців». Яка різниця між ними — я не знав, не знав я, й де вони оперували. На селах, напевне, знали більше, але у Львові... Я навіть не мав певности, що такі військові частини існували. Поки один епізод не дав мені далекого посмаку УПА.
Ми йшли однією з вулиць Львова, я і Юрко Стефаник, здається, це була Академічна з її формальними, підстриженими деревами. Назустріч ішов чоловік. Стефаник з ним привітався. За галицьким звичаєм того часу незнайомі вітаються з знайомими знайомих. Я скинув капелюх. І розминулися.
— Це Йосип Позичанюк, — сказав Юрко. — Він в УПА.
Я знав дещо з творів Позичанюка. Це були гранично сконденсовані й гранично короткі новелетки Василе-Стефаниківської сили й ощадности, але не про сільські злидні й болі, а про смертельні конфлікти українських партизанів з ворогами нації. Сьогодні, коли в моді белькотіння про гуманність, демократію й рівність націй, вони належать до нецензурних. Але війна й жорстокість — поняття нерозлучні, і жага ворожої крови й готовість до власної загибелі були природні. Навіть тоді ці, далеко не пацифістичні, але які ж потужні новелетки друкувалися частіше не в Львові, а в далекій Празі, в журналі мельниківців «Пробоєм». Не знаю, чи колинебудь Позичанюк заходив до «Українського видавництва», я ніколи його там не зустрічав. З його біографії я знав тільки, що він прибув до Галичини спеціяльним кореспондентом «Комсомольця України», куди й слав свої дописи. Не знаю, хто був його Катериною Вовк, але Галичина зробила з комсомольця-активіста активного учасника протиросійського й протинімецького руху. Згодом, гадаю, він загинув у фронтах УПА, не знаю, де й коли.
Це був мій єдиний прямий контакт з бійцем УПА. Ніби символічно, я скинув перед ним капелюха. І я переконався, що УПА існує. Пізніше я встановив, що це стосувалося також до Юрія Липи. Тепер я припускаю, що зв’язковими УПА в Львові могли бути і Юрко Стефаник (у поза тим абсолютно не уп-івському «Українському видавництві»), і Катерина Вовк. Доказів на це я не маю.
Моє ставлення до них, як і до дивізійників, було пошана, захват і жаль. Я не припускав найменшого шансу їхньої перемоги, навіть можливости вижити (яка була більшою в дивізійників). У сутичці двох надпотуг вони могли бути тільки розчавлені. Вони вибрали особливу форму самогубства — самоспалення. Доля націй цим не вирішувалася. Та, говорячи мовою особистих виборів, не демографічних доцільностей, як судити тих, хто вважав за«найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання» (Теліга)? А скільки міг би дати українській культурі Позичанюк — навіть не еміµрації!