УПА, отже, існувала. Існувала дивізія. І фронт. Окраєм, але вони вдиралися в ідилію мого львівського року, каламутили її, змушували думати, чи маю я право на ідилію. Але вона поверталася.
І вона навіть увібрала в себе кілька подорожей. Подорожі в ті роки — це виглядає нечувано. На поїздах були написи: «Erst siegen, dann reisen» і «Die Rдder rollen fьr Sieg». Поїзди були переповнені, не було де сісти. Дістатися на поїзд було недосяжною мрією або героїчною звитягою. Подорожі до Гаїв — кіньми — і до Сянока — вже таки поїздом — я згадував. Третя подорож була до Заліщик, тоді на кордоні з румунською Буковиною. УЦК мав там так званий відпочинковий дім, директором якого був гостинний пан Николайко. Мені запропоновано провести там яких два тижні, і я прийняв це, лишивши матір саму у Львові. Це був вересень 1943 року, фронт був ще за Дніпром. Я наважився.
Якщо Львів був ідилією, Заліщики були ідилією в квадраті. Сам дім був оазою спокою. Перед війною я їздив улітку на місяць до Криму. З воєнного Харкова не тільки не можна було нікуди їхати на відпочинок, а навіть мрії про це не з’являлося. Заліщики стали малим ерзацом Криму. Дзюркий Дністер був ерзацом Чорного моря, іржава круча буковинського берега і сірі узвози між домочками з черепичними покрівлями, виноградники на скнарій землі, — в цьому всьому було — при добрій уяві — дещо спільне з Кримом. Але верби над течією Дністра, образи Божої Матері й Ісуса Христа в капличках і брамах, солодке привітання«Слава Йсусу!», — це вже була Україна, тоді ще майже незаймана тут. І будиночок був менший від кримських і куди спокійніший. Наче символом був інший гість — старий Дмитро Антонувич, член династії київських Антонувичів, започаткованої Володимиром і пізніше продовженої Михайлом, істориком, якого я зустрів у військовому німецькому мундирі в воєнному Харкові, і Марком, з яким я познайомився геть пізніше, вже в Америці. Дмитро Антонувич, мистецтвознавець і театрознавець, політик — тепер не був уже нічим з усього цього. Він не був ще такий страшно старий, було йому 66 років, але до смерти йому лишалося два роки, і він уже не шукав — так здавалося — знайомств з людьми й захоплень у житті. Сивий, з безкольоровими очима, він у соняшну погоду спускався на пляж, розстеляв ковдру, роздягався, виставляючи атрофованість і прив’ялість того, що колись, мабуть, було м’язами, і простелявся на піску. Він ні з ким не заводив розмови і являв образ повної збайдужілости до світу. І людей. Думав він про щось? Чи просто куняв? Я не намагався познайомитися з ним ближче. І шкодую. Може, він міг би розповісти багато цікавого. Але молодість цурається старости і обминає її сьомою дорогою. Інші гості не впадали в око старечістю, але були так само неохочі заходити в ближчі зв’язки поза елементарною чемністю. І так ми жили спокоєм, змінами погоди — то набридливий дощ, що вже віщував наближення осени, то грайливі зайчики й пекучі промені сонця — це був зміст наших днів.
З одним винятком. Якогось дня мене розшукало двоє молодих підзаліщичан. У родині мало бути весілля. Приносить щастя мати несподіваного гостя. А ще більша була б честь, якби прийшов зазбручанський брат, а до того ще й людина пера й друку. Мене відвезуть і привезуть назад. Я погодився. Така мала бути моя друга гостина до галицького села, після Гаїв.
Але ця гостина була в зовсім іншому жанрі. Патріотизм був, може, так само зворушливий. Але картина була дещо занадто бройгелівська, як на мене, містюка-інтеліµента. Господар був, мабуть, добряче заможненький. Відповідно, як і відповідно до нагоди, столи вгиналися під стравами. Може, в мені навіть говорило — підсвідомо — упередження, створене радянською пропаµандою, проти куркуля. Була не золота провесна, а пишна, рубенсівська осінь. І було почуття в мені приречености: що буде з цими людьми за рік, коли перекотиться через село фронт, — переслідування, розкуркулення, нищення релігії? І, зрештою, я був там, либонь, єдиний тверезий.
Гіперболізовано цей комплекс вражень і почувань визначив мій вірш, написаний свіжими слідами, таки в Заліщиках. Я мав би присвятити його УЦК, що утримував відпочинковий дім і мене в ньому. Але до такого зухвальства я не дійшов. Ось цей вірш:
Чужих весіль тверезий бенкетар
Л. ДМИТЕРКО
Подвиг плодючости — шосту дочку віддає.
Вірш не був самотній. Він був частиною циклу з дванадцятьох віршів, присвяченого Грицькові Стеценкові (того самого циклу, «З заліщицького зошита», що зазнав нищівного присуду від Семенка-Лавріненка). Був він виявом чорної невдячности до господаря, що запросив мене, але я був певний, що господар віршів не читає. Цикл уклався в певну єдність. Це була єдність протилежностей від оптимізму до крайньої розпуки, від гумору до ліризму; і єдність стилізацій від Руданського до Маланюка і Антонича. Вірш під Антонича короткий, тож наведу його: