Шугне, мов циганя, з води.
І. АНТОНИЧ
Як той дзвіночок у кози на шиї.
Може, ляпідарність і ван-µоµівсько-сутінівський динамізм вирятують автора від засуду за попередній, весільний вірш.
Друкувати цей цикл у Львові я не хотів. Я послав його до єдиного поза Львовом літературного журналу «Пробоєм» у Празі. Редактор журналу Степан Розсоха, якого я не мав приємности зустрічати перед тим, ані будь-коли пізніше, як і належить політрукові, процензурував цикл. Не зрозумівши стилізаційного аспекту, він викинув вірш про весілля і співомовку під Руданського. У наслідок зникла іронія і цикл перетворився на майже суцільну Маланюкіяду з Елладами, степами, даками, римськими леµіонами та подібними іншими бутафоріями. Шановний пан редактор сприйняв їх як щире золото і вирішив додати його до обігової монети псевдопоезії. Була в цьому, одначе, й позитивна підшивка. Я перестав пробувати друкувати свої віршилища, а дещо згодом — і писати їх. Бо навіщо до мідяків, що оберталися на літературному ринку, додавати ще кілька?
Моя остання подорож львівського часу — не евакуаційна, а подорож з поверненням — була найдовша, але постала вона не з шукання відпочинку чи приємности, а з суворої конечности. Це була подорож до Берліну, вона припала на зиму 1943-1944 року. Київ уже впав, і фронт стояв перед Вінницею. Було ясно, що зі Львова треба було їхати. Куди? Українських міст далі на захід не було. Центрами еміµрації були Прага й Берлін. Найкраще було б прокладати шлях до Праги — слов’янське місто (хоч Зінаїда Троян-Небожівна й попереджала мене про нашу там небажаність) і відносно забезпечене від знищення англо-американьскою авіяцією. Але я не мав змоги дістатися туди. Я писав до Івана Панькевича (якого особисто не знав), але дістав відповідь, що українські інституції, включно з Вільним університетом, ледве животіють і не можуть ані забезпечити мене, ані офіційно викликати. Прага тоді вже прийняла групу українських істориків на чолі з Олександром Оглоблином і Наталею Полонською-Василенко, лаштувався туди Володимир Дорошенко. Я був молодший і надрукував мало. Я не міг ні змагатися з ними, ні приєднатися до них. Лишався Берлін, систематично під бомбами, але вибору не було.
Несподівано для мене Берлін сам звернувся до мене. Як берлінський Український науковий інститут довідався про мої словникарські звитяги в комісії Голубовського, я не знаю. Фактом, одначе, є, що директор інституту довідався, і я дістав від нього листа з запрошенням приїхати на кілька днів на взаємні оглядини, а коли я погодився — другий, офіційне запрошення німецькою мовою і з державною печаткою — на ній німецький орел із свастикою в пазурях. Воно давало мені право дістати дозвіл переїхати кордон між Генерал-Губернаторством і власне Німеччиною (Райхом) з правом використати поїзд. Інститут бо був німецькою державною інституцією на державному бюджеті.
Дивні і мішані почуття опановували мене під час подорожі. Це ж був мій перший виїзд поза межі Радянського Союзу. Львів був недовго частиною імперії, а все таки був, і слід цього лишався в ньому. Це були мої перші відвідини «чистого» Заходу, про що я мріяти не міг за всі мої довгі харківські роки — все моє дотеперішнє життя. Кордони тоді були проголошені замкненими «на замок», і ключі були недосяжно сховані від мене й мені подібних. І ось — тут Захід-Німеччина, і ось — тут я. І навколо, в поїзді й на станціях суцільна німецька мова... Чужина, яку я так хотів бачити і яку тепер я так не хотів бачити...
Берлін, ще не ввесь руїна, але вже дуже зруйнований... Я бачу театральну афішу — сьогодні в опері «Трістан і Ізольда». Господи, ніколи ж цього в нас не грали. Плюнути на інститут і просто зі станції піти до опери на Унтер-ден-Лінден... Мене зупиняє тільки те, що я запізнився. Ваµнерова музична драма довга, і вистава починається пополудні, перед тим, як прийшов мій поїзд. Не знаю, чи та вистава відбулася. Саме того вечора відбувся наліт на саме цю дільницю Берліну. Ще важливіше — того ж дня вийшло розпорядження Ґеббельса про закриття всіх театрів у Німеччині: потреба сконцентрованого зосередження всіх сил на війну, небезпека повітряних рейдів на міста... Трістан на фронті, Ізольда під бомбами.
Я таки йду до інституту. Мене зразу впускають до кабінету директора, я знайомлюся з Іваном Мірчуком. Він веде мене до інших кімнат і знайомить із співробітниками інституту, до бібліотеки з її керівником Масюкевичем. Першорядна книгозбірня, мало привітний керівник, що ронить слова неохоче, на вагу золота. Я для нього, мабуть, зайда і більшовик, зовсім тут не бажаний. Штат інституту невеликий. Сам Мірчук — за фахом історик філософії, етнографію репрезентує Зенон Кузеля, історію — Борис Крупницький, економіст — Роман Димінський. Власне, Димінський працює над укладенням німецько-українського сільськогосподарського словника (як у Львові Голубовський працював над правничим), словник уже частково в друкарні й проходить коректи, частково на картках. Але інститут не має мовника, матеріяли словника повинні пройти через контроль мовознавця. Тут — моя роля. Я і сільське господарство! Людина, що провела на селі за все життя, може, два тижні! Але чому ні? Якщо я бувtьchtig у праві, чому не бути в сільському господарстві? Ми знову йдемо до Мірчукового кабінету і легко досягаємо згоди. Мені не залежить на височині зарплати, я згодний забути про денні і нічні нальоти на місто. Так, тепер я повернуся до Львова, і Мірчук пришле туди виклик на працю до Берліну, що включатиме також мою матір. Це забере трохи часу, як і всі подібні речі, воно повинно пройти через усякі там інстанції, але хай я не сумніваюся. Ми договорилися, я ночую в інституті, переживаю нічний наліт, але не дуже сильний, і наступного дня повертаюся до Львова. Без «Трістана і Ізольди». Тепер тільки питання, щу прийде скоріше — Мірчукове запрошення чи евакуація Львова.