Комплекс другої парти і комплекс Вичлінського — це була головна «Грицева шкільна наука», що я виніс з гімназії. Їх я пам’ятаю краще, ніж усі виклади і всіх викладачів, і вони, ці два комплекси, визначили багато більше в моєму житті.
Але кілька дрібних образків з буднів навчання ще мерехтять у моїй пам’яті. Географію викладав дебелий, масивний учитель, якого ми не дуже ориµінально називали Слон. Географію я не любив, але описи чужих міст читав залюбки.
Образ учителя історії затерся цілковито, пам’ятаю тільки, що історія починалася переліком східньослов’янських племен, і, даремно намагаючися запам’ятати всіх цих полян, деревлян, радимичів і т. д. з їхніми територіями, я зненавидів саму науку історії. Де ж було мені здогадатися, що за цими назвами ховалися прецікаві проблеми і що в дорослому віці я напишу не одну сторінку про ці племена (зокрема в моїй книжці про походження білоруської мови), бо саме в них ховалися важливі факти для зрозуміння походження сучасних трьох слов’янських націй Сходу Европи у їхніх історичних і психологічних стосунках любови-ненависти. Але тоді ані ці проблеми мене не обходили, я щебетав російською мовою, wie der Vogel singt, не задумуючися над тим, звідки взялася українська, ані навчання в гімназії не було розраховане на такі проблеми та їх розв’язання; воно було спрямоване на засвоєння певної кількости фактів: від латинської відміни іменників і дієслів до клімату Індії й Мадаµаскару, а вже повне мовчання зберігалося щодо проблем націй і національного поневолення в Російській імперії.
Найпопулярніший учитель був Геннадій Миколайович Плеський. Він викладав російську мову і літературу, захоплюючи учнів своєю закоханістю в об’єкт викладання. І не тільки учнів. Він виступав також з прилюдними лекціями і був одним з небагатьох харківських цицеронів. Він належав до тих викладачів російської мови, які обожнювали свою дисципліну і були певні, що, ширячи знання російської мови в неросійській країні, роблять добре діло. Може, Бог їм простить за щирість захоплення. Плеський давав нам писати «сочинения» російською мовою. Теми були пристосовані для нашого дитячого віку. Одна була про те, чим кожний з нас хоче стати, коли виросте. Я націлявся в подорожні відкривачі невідомих країн. В дійсності я вагався, бо не менше мене вабила кар’єра пожежника в блискучій касці, що вириває дитину з будинку, який ввесь у полум’ї і ось-ось його мури впадуть. Але про всі ці «твори» я радився з матір’ю, і вона рішуче порадила тему подорожнього. Іншим разом це була вільна тема, за вибором самого учня. Тут уже я розгубився остаточно, але по нарадах з матір’ю вирішив написати про свою собаку. З собаками я мав справу, як уже писав, від Римарської, де стояв наш будинок, мало не до Басейної, але власної собаки в нас не було. На початку війни був Ральф, але його вже давно не стало. Одначе, життя — одна справа, а література — інша, видко, я це передчував уже тоді (не передчуваючи того, що тепер старатимуся якраз наблизити літературу до життя, правда, тільки в ретроспективі пригадки). На додаток собака мого твору мусіла визначитися расово і якимсь дивом вона стала болонкою. Так постав мій твір під назвою «Моя болонка», який заслужив похвалу Плеського й добру оцінку. А болонки не було навіть серед моїх вуличних знайомих, бож то все були дворяги, а болонки циганського життя не ведуть. Ну, знову чарівні ілюзії літератури!
На перший рік у гімназії припадає моє захоплення церквою й релігією. Мати й сестра Віра не були екстатично релігійні, але вірили в Бога, ходили до церкви на свята, говіли й сповідалися й причащалися. Крім того, полонила обрядовість свят і постів, повернення додому з запаленими свічками після довгих дванадцятьох євангелій на Великий Четвер, плащаниця в п’ятницю, заутреня вночі проти Великодня, церковні процесії, великодні страви, передзвін церковних дзвонів, відвідини родичів і гостей з тим «Христос воскрес» — «Воістину воскрес», полонив і чар церковнослов’янської мови, напівзрозумілої. Перед зеленими святами мене відряджали принести до кімнат трави на підлогу і клечання на стіни. Звичайно, місто не зберігало сільської обрядовости в її повному обсязі, але було досить, щоб зогріти серце. Те небагато, що я знав про катування й муки святих, теж проймало мене, особливо життя мого патрона, св. Георгія, про існування якого тоді взагалі ще не було жадних сумнівів. У гімназії була церква, служкою був там Вася Кудінцев, син найпопулярнішого в Харкові хірурга й професора медичного факультету, який геть пізніше оперував мою матір, рятуючи її від саркоми. Вася був в одній із старших кляс гімназії, але його релігійна віра була не розмита модним атеїзмом гімназистів на викінченні і зберігала високе горіння. Пізніше, коли почалося переслідування церкви й релігії, Вася пішов у ченці, що привело його милого, але позитивістського батька у відчай. Я напросився до Васі в помічники і став церковним підслужкою. Я виносив свічі з вівтаря, розпалював і подавав священикові кадило. Але цього мені було мало, я прагнув власної хоч малої церкви, і зімпровізував її у нашій квартирі на стільці в передпокої. Там стояли ікони, лежала Євангелія, горіли малі тоненькі воскові свічки. Нарешті, я став шукати риз і виконувати ролю священика. Мати припинила цю гру, сказавши, що це блюзнірство. Після того моє релігійне горіння припинилося, його змінили інші захоплення, яких я мав багато, і вони часто мінялися.