На вулиці Конопніцької розчиняються двері, й до мене кидається мати. Боже, я живий, неушкоджений, цілий! Вона прожила набагато більше років, ніж я, але теж ніколи не була за кордоном. Це інший світ. Чи він реальний, чи існує? Для неї світ — це я, але мене не було безконечно довгих три — чи чотири — дні. Вона самотня, і їй уже 76 років. Пізно, щоб бути самою, пізно починати подорожі по чужині. Її радість безмірна, і це зрозуміло. Її радість — це я. Але чи я здатний її розуміти? Звичайно, ні. Між молодістю й старістю завжди — прірва.
Тим часом майбутнє обіцяє тільки гірше. Відступ здесяткованого німецького війська триває. 20 березня 1944 року впала Вінниця. Швидко фронт посувається на захід і майже сягає Тернополя, що впав 15 квітня. Львів під загрозою, і розмови йдуть про евакуацію, кожний має вирішити для себе — кидати місто чи лишатися. На похороні Сімовича в середині березня думки поділені — про Сімовича і про свої перспективи. Промовці говорять про небіжчика, а думають — про що? Для мене з матір’ю дилеми не могло бути. Питання було тільки — як і куди?
Природним призначенням, беручи географічно, мав би бути Краків — великий центр і місце, звідки міг відкриватися прямий і природний шлях на захід. Але УЦК, в чиїх руках була евакуація українців, вирішив інакше, може, тому, що стосунки українців з поляками тоді не були найдружніші, а певніше — виходячи з дещо сентиментального міркування — триматися української землі якнайдовше. Можливе й те, що німці хотіли відвернути зливу втікачів від головної маµістралі Львів — Краків — Берлін, зберігаючи її для себе. Так чи так, останнім клаптиком української землі була Лемківщина в межах Генерал-Губернаторства, злиденний край без міських центрів і — як на можливість дальшого руху на захід — глухий кут. За центр для втікачів обрано Криницю, польський курорт, але оточений українськими (лемківськими) селами. Сам УЦК, одначе, перенісся до Кракова, а далі до німецького вже Любену.
Сама евакуація була зорганізована добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл. По селах лемківські родини приймали кожна приділену їй родину. Виняток становили лише ті, кого спрямовано до Жеµестова. Це був курорт, і життьові умови там були не такі рустикальні. Зокрема там опинився штат «Українського видавництва» та, либонь, і інша «еліта». Серед решти теж була проведена диференціяція — люди другого розряду були спрямовані до сіл близьких до Криниці, третього — до далеких. Так поділено нас на три кляси. Я з матір’ю були в другій — нас призначено до селянської родини в Солотвині, найближчому до Криниці селі, кілометрів, може, два від Криниці, можна б сказати — передмісті Криниці, якби Криниця справді була містом, віддаль, яку я легко проходив пішки, але якої не могла подолати моя мати. Таке було моє третє село в Галичині, але це вже не була щаслива гостина, як у Гаях або Заліщиках. Я був тепер справжній сільський житель. Не пригадую точної дати, але було це в квітні 1944 року. Другим травня датована посвідка, яку я дістав від УЦК. Вона говорить: