Після Вашого переселення зі Львова до Криниці, новосандецької округи Вам доручається провадити там далі Вашу діяльність редактора в постійному зв’язку з нашим центром у Кракові.
Підписано: Українське видавництво, Краків.
Це, мабуть, з історії Солотвини був перший редактор серед її людности. (Але він нічого не редаµував).
Стара посвідка УЦК була продовжена до 31 грудня 1944 року. Адміністрація була дуже оптимістична. 31 грудня фронт проходив під Будапештом і Варшавою, і посвідки УЦК могли вести хіба до в’язниці й страти.
На свій превеликий сором не можу пригадати прізвища моїх солотвинських господарів. І µазда, і µаздиня, і їхня дочка ставилися до нас дружньо й вирозуміло, але ближчому контактові на перешкоді стояло багато обставин: і соціяльні відмінності — міська інтеліµенція проти селянства, і мовні відмінності — незвиклим лемківська говірка не зразу була в усьому зрозуміла. Так часом бувало більше жестів доброї волі й приємних посмішок, ніж справжнього діялогу. Поза тим, більше можливостей діялогу мала мати, бо я мало бував удома, зранку вирушаючи до Криниці по новини, по зустрічі з людми, по скупі харчі, а мати лишалася сама в хаті, а коли варила щось їсти, то таки обов’язково йшла до господарів, бо тільки там була піч.
Хата бо мала дві кімнати, розділені сіньми, одну відступили нам, але піч для куховарства була на їхній половині. З низького вікна ми бачили обійстя, спершу вкрите снігом (зима тримається пізно в Карпатах), а пізніше поросле травою серед калюж, які, мабуть, ніколи не висихали в цій багатій на опади околиці. До гір карпатських не треба було йти далеко, але з вікна не простягалися ніякі ефектні краєвиди. Переважні кольори, включно з одягом господарів і навіть їхніми обличчями, були наче з раннього Ван-Гоµа — сірі, чорні, брунатні, кольори без кольору. Карпати, відколи зійшов сніг, були, правда, яскраво-ніжно-зелені, і галичани були їм раді, це була частина їхнього рідного краєвиду, але я не був гірняк, єдині гори в моєму житті були кримські — зблизька, — і кавказькі — здалеку, з Єссентуків і П’ятигорська, але вони були тільки екзотичною декорацією для відпусткового сезону. До того ж вони були зовсім відмінні. У лемківських Карпатах моє географічне невігластво виявилося гірким розчаруванням. Зелень гір ховала в собі мало не суцільні мочари, які хлюпали під ногами й загрожували всмоктати зайду, — а я ж наївно думав, що вода з гір стікає і всі гори сухі...
Уже трохи пізніше, виїхавши з Лемківщини, у Словаччині, я пробував втиснути мої лемківські враження в вірш. Визначили його великою мірою літературні навіяння (образ «твердого лемка»), але є в ньому й справжні живі мої враження. Ось він:
Мета.
Плин.
Гіркі.
Череслб.
Малу.
Й рік.
І не сміх.
Леміш.
(Не ручуся, звісно, за геологічну й сільськогосподарську науковість образів!). Мої очі — містюкові.
Не було багато подій у моєму житті протягом тих чотирьох — квітень — липень 1944 року — місяців. Час плив поволі, дещо писалося віршів, дещо блукалося по тих мокрих горах, раз поїхалося до Жеµестова на зустріч з приятелями з Українського видавництва, де можна було перекинутися словом і про літературу — з Юрком Стефаником, з Гординським, — але вже не можна було зустріти Сімовича, були й інші випадкові зустрічі з пересельцями з інших лемківських сіл, але над усім панувала тривога. Криниччина здавалася безвихідною пасткою, і без кінця обговорювалося все те саме питання — куди звідси? як? і коли? Власне, кожний прохід до Криниці підганяло побоювання: а може — вже сьогодні треба забиратися геть, далі на захід; а може — завтра вже буде пізно?
Але три події лишилися в пам’яті, дві з них зовсім незначні, третя загальноісторичного характеру.
У Криниці була крамниця, проваджена поляками, але призначена для німців, із звичайним написомnur fьr Deutsche. Не було там великого вибору товарів, сама Німеччина сиділа вже на голодній пайці, але більший, ніж у наших убогих постачальнях. Я проходив кілька разів повз крамницю й бачив через скляні двері — німці заходять, купують, що треба, ніхто не перевіряє їхньої німецькости. А що коли я зайдэ, говоритиму по-німецьки — не так нахабство, як експеримент? Гаразд, я вже в крамниці, але після мого µутен-таµу на мене дивляться знаком запитання, і я чую просту фразу:
— Sind Sie deutsch?
Я щось пробелькотів про своїх дідів і баб, що таки були німецького роду, але це не перешкодило моєму вигнанню. Спроба зухвальства не вдалася. Потім я думав — який чорт мене смикнув? І моя німецька мова мала акцент, і моя довга синяшуба з каракульовим коміром показували, хто я, з ясністю, моя радянськість кричала з мене, і все це могло скінчитися не зовсім добре для мене. «Ост», що подає себе за німця? Напевне, для цього був якийсь артикул у німецьких законах!