Другий епізод відбувся вже пізніше, коли сніг станув і гори зазеленіли. Мені зустрівся загін хлопців Hitlerjugend, у брунатних сорочках, краватках і коротких чорних штанцятах. Вони маршували військовим маршем під ритм войовничого барабана. Колись у Харкові німці були тільки чоловіки. Київ і Львів принесли мені перші образи німецьких жінок. Я ніколи не бачив німецьких дітей чи підлітків. Це були перші, і вони були квінтесенцією німецької вояччини. Контраст з тим, які звичайно бувають діти, і з усім оточенням, українським у людях і краєвиді вразив мене. Він вилився в вірш:
Метнулася в гори замріяні й сині.
Бо краєм владарно простує війна.
Нестиме до тебе володарів раса?
Третю подію принесла мені одна з мандрівок до Криниці. Радіо й газети кричали про змову кількох генералів на Гітлера, про її викриття й про страту генералів. З домежною ясністю постало переді мною, що моє і всіх втікачів життя, як це не страшно, трималося на житті Гітлера. Німці, звичайно, виграли б на смерті фюрера, вона припинила б безглузде пролиття німецької крови. Але вона віддала б всіх нас на поталу радянського µестапо, і пощади нам не було б. Кров не перестала б литися; раз пущена в рух, ця машина працювала б далі. Це була б кров, без перебільшення, мільйонів людей, що поставили на протисталінську, протирадянську карту. З нашого погляду — страшно сказати — Гітлер мусів жити, поки ми не вирвалися з сфери радянського засягу. Жахлива суперечність цієї потворної війни, де ми не хотіли бути з жадною стороною, але вона штовхала нас до однієї з тих двох.
Одноманітність криничанських днів розбивали дві подорожі. Одна проти всяких сподівань привела мене назад, до Львова, на день чи два. Березнева евакуація Львова виявилася передчасною, фронт затримано коло Тернополя, і Львів був далі під німецькою владою — аж до 27 липня, коли відновився радянський наступ. На початку червня місто виглядало спокійно, для тих, хто його знав, — занадто спокійно, можна б сказати — принишкло. І мимоволі — зловісно. Того року це враження вклалося в вірш:
Над містом нахилився тихий Каїн.
І умирає вже безсонний цокіт.
В ярах холодним трупом скніє Авель.
Вивозять, — вже повзуть останні валки.
Якоюсь мірою я належав до тих онуків, бо приїхав до Львова, щоб підібрати, що може нести одна людина, речі, покинені в березні в місті. Правда, я не претендував на те, що могло б уважатися за крадене, — меблі, що ними скупо було обставлене моє мешкання. Вони лишалися на місці, але старі власники напевне не могли повернутися, щоб їх забрати. Але прихована мета цієї єдиної моєї в ті роки подорожі не на захід, а на схід було, либонь, бажання сказати ще раз «прощавай» місту. І моїй, рівнинній, Україні — Карпати, як на мене, належали до України географічно, політично, культурно, — як хочете, але не емоційно. Поїзд був напівпорожній, мало людей їхало до приреченого міста, і в поїзді в мене склався невеличкий віршовий цикл, що я назвав «Знад Сяну». Ось два уривки з нього:
Запитання —
Не хтіло сяятьсонце золотеКрай Кара-Кум і тундрових пустель? —
і замість відповіді — образ:
О пісні хвиля, що в тумані меркне!
О тихий вечір України!
У ці тужно-солодкі настрої несподівано вплівся мотив Єндика. Ростислав Єндик, за фахом антрополог, за поглядами виразний донцовець, не викликав у мене бажання ближче з ним зустрітися. Я не раз бачив його в Літературно-мистецькому клюбі, але не викликало симпатії ні його характеристичне і виняткове неµроїдно-, ляпоноїдно-квазімодне обличчя (ми ж тут при расах!), ані його авторство книжки про Гітлера, якої я так ніколи й не прочитав, але яка, припускав я тоді, мусіла містити риси панегіричности. І от тепер, несподівано, ніч, переспана в його квартирі. А було це так, що там мала провести ніч Оксана Соловей, а вона зустрілася зі мною й привела мене туди, і по-джентльменському Єндик відступив для ночівлі одну кімнату їй, а одну мені, а сам подався до якихось приятелів.
Склалося так, що вже геть пізніше, по війні, наші долі — але не ми особисто — знов зустрілися, і то так, що він, напевне, думав про мою чорну невдячність. Я тоді вважався професором Українського вільного університету, що його Мірчук, утративши свій Науковий інститут, відновив у Мюнхені. А Єндикові хотілося теж там викладати. Для цього він мусів дістати згоду факультету за двома критеріями: перше — чи він має відповідну гідність (dignus), а друге — його академічні кваліфікації. До другого ніколи не дійшло, бо його не визнали гідним. Хтось виступив на зборах і заявив, що Єндик непристойним способом напав на члена професорської колеµії — мене — і тому не може ввійти до колективу. Бо напад на члена професорської колеµії розглядано як напад на саму інституцію. Єндика відкинено. Не знаю, хто підніс це питання — щодо мене,то я навіть не читав того нападу на мене, а поготів не вимагав недопущення його автора. До того ж тоді я вже знав ближче Університет і знав, що певною мірою він належав до фікцій еміµраційного життя. Отже, я був Бога-Духа винний і навіть не знав, як це сталося. Припускаю, що хтось, можливо — Мірчук розкопав цю історію, щоб не допустити до Університету автора книжки про Гітлера. Це могло скомпромітувати інституцію в умовах американської окупації, а він і сам не почував себе зовсім без закиду.