Так чи так, кілька днів пізніше Єндик знайшов мене й почав казати, що він просить мене взяти мої закиди назад, що він готовий публічно вибачитися переді мною. І коли я казав, що це все мені байдуже, що я не читав його нападів, що не потребую його пробачень і що взагалі вся ця акція почалася не від мене і я не знаю, як її спинити, — напевне, Єндик подумав, що я хитрую, веду подвійну гру, мщуся. І міг він подумати й про ту львівську ніч, і про мою чорну невдячність. Щождо мене, найдивнішою мені була та пристрасть, з якою він рвався до університету. Від цього ж не могло залежати ні його матеріяльне забезпечення, ні його академічна кар’єра чи наукова праця. І, грішний чоловік, я таки подумав, що все це не свідчило про його глибокий розум. Трохи згодом я довідався про його неочікувану смерть. Драма урвалася, не дійшовши логічного, заокругленого розв’язання.
Моя друга подорож була до Кракова. Вона припадає на час, коли радянський наступ відновився з µвалтовною силою і серед оселенців Криниччини зчинилася паніка. Був це, отже, кінець липня. Мені треба було поїхати до Кракова, поперше, тому, що щось із моїх речей прийшло туди зі Львова; а подруге, тому, що туди міг для мене прийти лист з Берліну чи то від Наукового інституту, чи то від журналу «Дозвілля», який німці там видавали для «остарбайтерів» і який був ніби зацікавлений у тому, щоб я там працював. Але поїздом їхати було б занадто ризиковано, бо залізничний рух був уже розхитаний, непевний і міг кожного дня припинитися, — і що було б тоді робити з моєю матір’ю в Солотвині, а мною в Кракові?
Випадок прийшов мені на допомогу. Я зустрів у Криниці Володю (якби ж я міг пригадати його прізвище!). Володя був шофером Міської управи в Харкові. Він виїхав разом з Вєтуховим (якого найчастіше возив); якоюсь мірою він був зв’язаний також із групою Доленка. Так він знав мене трохи ще з Харкова. У Львові група Доленка, Вєтухова та інших зблизилася з проводом УЦК, насамперед з Паньківським, певною мірою з Кубійовичем. Так Володя зробився шофером УЦК, і тепер він і його машина були в Криниці. Казали, що там була його любка, але я не можу цього ствердити. Володя запропонував мені повезти мене до УЦК в Кракові й повернутися до Криниці того ж дня. Нагода була блискуча, я не міг нею не скористатися. Ризик утратити зв’язок з матір’ю був мінімальний.
Так здавалося. Але не так воно було. Подорож до Кракова була безперешкодна. В УЦК несподівано мені сказано, що мене кличе до свого кабінету Кубійович. Розмова в кабінеті не почалася ні зі згадки про погоду, ні про здоров’я, ні навіть про стан на фронті. І Кубійович не сидів у фотелі, він мотався з кутка в куток кімнати, — здавалося, як бігає тварина в смертельній загрозі. Коротко кажучи, він був у гістериці і не цілком контролював себе. Я не бачив його в такому стані ні перед тим у спокої львівського кабінету, ні в церемоніях проголошення чи прощання української дивізії «Галичина», ані будь-коли потім. На несподіванку й жах, я зрозумів, що він вирішив конфіскувати автомобіль і Володю, щоб везти на захід його. Моя дальша доля його не цікавила.
— Якщо полонять вас, — кричав він, — це буде нещастям окремої людини. Якщо полонять мене, це катастрофа для української справи!
Я пробував арµументувати станом моєї безпорадної матері, але гістерика, майже в буквальному сенсі, борсання по кабінету й скажені вигуки тривали, ніяка логіка не діяла. Сполучення смертного переляку й манії величности вождя нації творили непробивну комбінацію.
Я завжди побоювався обличчя Кубійовича, інтелектуала й політика, — квадрат з далеко висуненою вперед долішньою щелепою булдоµа, здатною вчепитися мертвою хваткою в ворога, зі склепінням високого й чотирикутнього лоба і провалом між ними центральної частини обличчя. Він мав жорстокість і впертість, непохитність волі, що роблять справжнього політика поміж десятками тисяч маси довкола. З нього міг би бути вождь нації. Після святкування його вісімдесятиліття в Нью-Йорку він мені визнав, що це було його амбіцією. Але закус булдоµа і гістерика? Тверда воля й розгубленість?