Директором третьої гімназії був Гусаковський, що справляв враження ревного урядовця Російської імперії. Не так, щоб він когось гонив і переслідував, а головне тому, що він ходив у мундирі. Учителі державних гімназій мали свою уніформу, але я ніколи не бачив, щоб вони її носили, власне, за винятком Гусаковського. Але, коли мені прийшов час перейти до другої кляси, стався нечуваний переворот. Харків став частиною Української республіки, і в гімназії запровадили курс української мови (решту предметів не чіпали). І тут, на моє здивування, курс цей став читати не хто інший, а Гусаковський. Виявилося, що за казенною уніформою він мав українську душу! Коли геть пізніше, в воєнному, окупованому німцями Львові я прочитав книжки-памфлети Юрія Липи про розподіл Росії й призначення України, я довідався там про «телюричні сили» української землі, що породжує з себе українськість навіть у найчорніші епохи. І тоді я згадав Гусаковського. Десятки років він був урядовцем Російської імперії — і наче й тільки. Раптом його українськість вийшла на поверхню. Бог знає, що він тоді відчував.
Але для мене тоді диво полягало не в цьому, а в самому факті, що директор гімназії говорить по-українськи і викладає цю мову. Я не мав ворожости до української мови, але в мені жило переконання, що в місті нею говорять тільки свіжі прибульці з села. Я був міський хлопець, отже... Біда почалася тоді, коли Гусаковський наказав нам написати твір на тему «Зима». На будь-яку тему я не вмів цього зробити. Мене врятувала мати, вона сіла зі мною, подавала речення за реченням, прості, дитячі. Першим було — і я пам’ятаю великі розміром літери цього речення — ще один слайд моєї пам’яті: «Ото діждалися ми зими». І другий мій слайд: за підручник нам правила граматика Олени Курило, і я пам’ятаю загадку, здається, Леоніда Глібова про гарбуз, схожий на порося. Міська дитина, я не знав ні поросят, інакше, ніж смажених, ні гарбузів на городі, а тільки на базарі, це була для мене подвійна загадка, невідоме порівнювалося з невідомим. Але, що зробиш, книжка, що правила за підручник, не була дуже урбанізована. Українська культура почала повертатися до міста в дуже аµрикультурній формі. А слайд мій стосується до сторінки з цим віршем: «...вийде баба, хвіст відкрутить та ще й діда погукає, нехай бабі помагає...»
Багато навчитися української мови мені тоді не вдалося, і мій твір про зиму лишився єдиним зразком такої творчости на чимало років. Українська державність у Харкові не тривала довго, коротким був і курс української мови. Зрештою припинився не тільки він. Розсипалася й сама гімназія, учні розпорошилися, науку ніхто не організовував, нікому вона не була потрібна.
Коли боротьба трьох сил, що змагалися за владу на Україні і в усій імперії, була в повному розпалі, мені було одинадцять-дванадцять років і ніякої політичної програми я не мав. Трикутній, трибічний бій — українські національні сили, білі росіяни, червоні росіяни — був для мене насамперед театром. Національні імплікації я розумів слабко, соціяльних не розумів зовсім. З українського періоду лишилися в пам’яті образ Нарбутових грошей, тих екзотичних шагів, гривень і карбованців з підкреслено українським орнаментом на них і українськими хлопцями й дівчатами у вінку, грошей таких відмінних від звичних царських. Лишився в свідомості слайд: на розі Сумської коло драматичного театру «гайдамака» в стилізованій козацькій ноші збиває напис, залишений більшовиками —улица Карла Либкнехта.