У людському суспільстві людина ніколи не була незалежна. Але віками плекано ілюзію незалежности, ілюзію пошани до іншого. В двадцятому сторіччі для людини інші люди не існують. Минув той час, коли кожному казали добридень. Коли, виходячи і бачачи, що хтось іде за мною, я притримував двері для того другого. Якщо в мене розв’язався шнурок на черевику, щоб його зав’язати, я відходив убік, аби не перешкоджати іншим іти. Сьогодні ми кидаємо двері перед носом наступного, ми стаємо зав’язати шнурок посеред людського потоку. Інші не існують для мене. А це означає що я не існую для інших. Це все дрібнички, але їхня суть не різниться від логіки масового терору. В основі всього лежить припущення неіснування інших, а значить і неіснування мене самого.
Не скажу, що я це усвідомив тоді, 1919 року. Але тоді мене впроваджено в процес усвідомлення. Комплекс Вичлінського, що відкрився мені десь рік або два перед тим в індивідуальному застосуванні, тепер з’явився в застосуванні загально-суспільному. Це прямо суперечило тому, що я виніс з дому, чого мене вчила мати. Світ вимальовувався як непримиренний конфлікт. Мати — проти Вичлінського, Мати — проти Леніна. Кількома роками пізніше Микола Хвильовий втілить це в конфлікт Мати — Чека і в потребу розстріляти матір, а російський поет (між іншим родом з Дніпропетровська) висловить у катренах:
Глуши ее прикладом.
Сквозь маленькое тело.
Усі тіла маленькі. Відкриття двадцятого сторіччя в тому, що і мільйони людських тіл теж маленькі. Людина завжди вбивала, завжди нищила. Юрій Щербак пише про існування закону збереження добра, подібного до закону збереження матерії. Гаразд, але існує і закон збереження зла, і суперечність двох законів невід’ємна від існування й історії людства. Припустімо, що Гірошіма була актом війни, як давніше були винищувані впень Троя, Картагена, Єрусалим і скільки їх ще, Ти же, Господи, віси! Але безглузді вбивства непричетних у Дрездені, Хемніці, Авшвіці й Колимі — здобутки двадцятого сторіччя.
Я вже писав на початку цих спогадів, що я ніколи нікого не вбив більшого за таргана або комаря, один раз — миші. У світлі теперішніх міркувань читач може зробити висновок про принциповість цієї позиції в двадцятому сторіччі. Я намагався йти за наукою матері, не за прикладом Вичлінського й наказом Леніна. Звичайно, позиція, що світу не змінила й не змінить. Але все таки позиція людини в її одинокості.
Коли, з відступом армії Денікіна, Харків був знову зайнятий червоною армією, тепер уже надовго, на понад двадцять років, старорежимні інституції припинили своє існування. Закрилися великі крамниці, націоналізовано заводи й фабрики, недавніх власників винищено або вони втекли закордон, націоналізовано театри, розігнано старі державні установи. Це не була здебільшого заміна старих інституцій на відповідні нові. Це виглядало радше на смерть міста. Заводи ставали, не було сировини, не було досить і робітників, бракувало адміністрації. Навіть найелементарніші заклади обслуговування населення працювали з перебоями на довгі години, а то й дні. На ставало води, її запаси тримали в усіх відрах і каструлях, приватні мешкання не мали електрики, і вечорами світилися каганці — хвостик з вати, простромлений у кільце спеціяльно вигнутої шпильки і занурений кінцем у блюдо з олією, але і в публічних закладах електрики не бувало довгими годинами. Конка припинила своє існування, мабуть, поздихали негодовані шкапи, що її перед тим тягали, трамваї раптом ставали без руху, поїзди ходили поза розкладом.
Нова влада не стільки будувала нове життя, скільки нищила залишки старого. Поперейменовано мало не всі центральні вулиці. Сумська стала Карла Лібкнехта, Катеринославська — Свердлова, Московська — Першого Травня, Єпархіяльна — Артема, Миколаївський майдан став Тевелева, Павлівський — Рози Люксембурµ. У побуті ніхто нових назв не вживав, але будівники нового життя спромоглися на нові дощечки з назвами вулиць на заміну старих. Будинки стояли неремонтовані, нефарбовані, але дощечки були нові. (Слайд моєї пам’яті з трохи давнішого року — уже тут згаданий — на розі Сумської коло театру «гайдамака» збиває дощечку з написом«Улица Карла Либкнехта»). Перед революцією Харків не дуже дбав за пам’ятники. Не було жадного, поставленого цареві чи політичному діячеві царського режиму. Був тільки пам’ятник Каразінові, основникові Університету, та ще на Театральному майдані двоє дуже скромних погрудь — Гоголя й Пушкіна. Революція вирішила увічнити своїх героїв. Поставлено нашвидкуруч пам’ятники Розі Люксембурµ, Артемові... Розраховані на вічність, вони були зроблені з дикту або фанери, фарбованих олією. Після перших дощів фарба дала патьоки, після перших зимових хуртовин і заметілів поржавілі цвяхи, що тримали вкупі площини фанери, поржавівши, перестали виконувати свою функцію. Не знаю, хто був автором цих пам’ятників і чи вони мали мистецьку вартість. Містюки з них глузували, але чи не було це виявом нерозуміння нового, аванµардного мистецтва? Так чи так, пам’ятники не проіснували довше, ніж рік або два. Вони порозпадалися, і їх довелося тихцем прибрати. Тлін і руїна лишилися на дещо довший час. Але це були тлін і руїна від занедбання, не від активних людських дій. Воєнних дій у Харкові не було, і місто перейшло через зміни влади µвалтовно не ушкоджене — на відміну, приміром, від Києва. Київ був символом, здавалося конечним його боронити й його опановувати, Харків був просто купою заводів, що тепер не діяли, і одно- або двоповерхових будинків, що тяглися нескінченно, без пляну й без архітектурного обличчя, без, здавалося, будь-якої історичної й культурної традиції. Живий чи напівмертвий, гомінкий чи принишклий — кому це боліло?