Але люди завжди творять стиль, навіть тоді, коли зовсім про це не думають. Безстилевість Харкова чудово пасувала до його нової ролі радянської столиці. Сірість опанувала поведінку людей і їхню одежу, і це гармонійно ввійшло в міський пейзаж. Зникли жіночі капелюшки, ніхто й подумати тепер не міг вийти на вулицю з вуалем на обличчі, забувся манікюр. У чоловіків так звана кепка заступила капелюхи. Краватки стали рідкісним явищем. Забулися сюрдути, поширилася так звана толстовка або звичайна сорочка, звісно, не вишивана. Зимою і в чоловіків і в жінок панувала ватянка, ознакою нової еліти в процесі формування стала шкірянка. Сприяло цьому й те, що в місті поширилося так зване роздягання: вулиці міста в довгі зимові ночі були переважно порожні, але коли хто виходив, на тих, що були в добрій шубі, нападали й примушували скинути шубу. Ватянка менше вабила. Несвідомо, грабіжники тягли до тих самих наслідків що й політичний режим. У сірому місті не випадало бути кольоровим, люди мали стати сірими, і вони стали, як ті воші, що від них мало хто був вільний в умовах бруду, холоду й недоїдання: воші, що несли пошесті тифу й смерть.
Але не такою була мова нового режиму. Хоч проповідувано зв’язок з трудящими масами, ніколи перед тим, мабуть, не було такої зливи чужих слів виразно інтеліµентського походження. Начальниками буликомісари, вони керували, бо мали на темандати, вони видавалидекрети, вони здійснювали реквізиції й конфіскації, вони жадали миру без анексій і контрибуцій. Самі робітники навіть сталипролетарями, а їхні клясові вороги були буржуазія й поодинокі буржуа. У програмі була реконструкція країни, щоб збудувати соціялізм і комунізм, знищивши капіталізм і рештки февдалізму. Як завжди, мова зраджувала справжню природу нової системи. За пізнішим влучним висловом Дмитра Чижевського, це не була офіційно проголошена диктатура пролетаріату, а диктатура над пролетаряітом. Революцію провадила, нею керувала блянкістська інтеліµенція, загоріло-фанатична й нелюдяно-далека від людини взагалі, включно з людиною з народу. По-бузувірському нівелюючи ввесь триб життя до найнижчого рівня, ця інтеліµенція гіпнотизувала неграмотне або півграмотне населення принадою незрозумілих слів, провіщуючи майбутнє постання нової еліти, нової панівної кляси.
У ті перші роки нового режиму, що здавалися десятиріччями, у ті місяці животіння, що тяглися, як роки, серед інституцій, що розпалися, розсипалися, були й державні гімназії, отже, й харківська третя, де я вперше зустрівся з позародинним світом, де в мені виробилися вирішальні комплекси, такі, як комплекс другої парти, як комплекс Вичлінського. Навчання перервалося, вчителі розпорошилися, моя латина не пішла далеко поза відмінювання insula magna i amicus bonus, і відповідно всі інші предмети. Інакше кажучи, це сталося десь на середині другої кляси гімназії. Мабуть, був тут якийсь адміністративний акт, але і без нього в обставинах загального розпаду життя гімназія ледве чи могла б протриматися. Не була вона осередком і цитаделлю вищих кляс — ті посилали своїх дітей до привілейованих закладів або до приватних шкіл. Але, що ж тут замовчувати, не була вона і призначена для дітей робітників чи селян. А середня кляса — надійна опора кожного режиму, кожної політичної системи, і тому ліквідація гімназії була по-своєму закономірна й для нового режиму потрібна.