Передше я згадував, що моя пам’ять, якщо вона доносить минуле, доносить його не як фільм з його динамікою і послідовністю епізодів (навіть якщо сценарист їх перетасував і примістив давніше перед пізнішим), а як поодинокі слайди. Правдоподібно, ця особливість пам’яті зв’язана з дуже довгим неіснуванням часу для мене і одне одного, ці особливості мого мислення й світобачення, себе підтримують. Знають про це знавці науки психології. Але мені байдуже про них, як байдуже про істориків.
Стабільність світу, як я її тоді бачив, відсутність часу, а отже, відсутність смерти мені допомагали в трудні часи, коли світ кришився й розсипався навкруги в роки війни й повоєння. З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і не мого народу. Відколи німецький фронт почав заламуватися, я вирішив, що я не лишуся на поновну радянську окупацію, а це означало, що я мушу діставатися на захід. Були втечі з Харкова, з Києва, зі Львова, з Криниці, з Відня. Кожного разу було непевно, чи втеча буде успішна. Були обстріли й бомби. До їхнього опису дійде черга в цих спогадах пізніше. Тут варт тільки сказати, що хоча розумово я знав, що кожного разу втікачі можуть потрапити до радянських рук, що ніхто не забезпечений від бомб, але я не переживав цього надто глибоко, бож я був центром світу, світ був незмінний і я був незмінний, і мені нічого не могло статися такого, що могло б припинити моє буття. Я міг утратити все матеріяльне, що посідав, міг бути поранений і ушкоджений, міг потрапити в найгірші обставини, але я був безконечний. Правдоподібно з таким переконанням молоді салдати йдуть у бій — і гинуть усі до одного. Те, що я пройшов через усі тарапати, звичайно, не наслідок моєї віри, так склалося само собою в численних сплетах обставин. Але фактом є, щопсихологічно в наслідок мого позачасового світобачення я пройшов через усе далеко менше знервований і травмований, ніж це мало б бути при іншій душевній настанові.
Але те, що, можливо, було корисно для мене як особи (хто знає, чи справді було. Може, я був би духово багатший, якби скоріше відкрив для себе час і смерть?) незаперечно не було корисне для цих спогадів. Раз-по-раз, зцентрований на собі, я байдуже проходив повз інших людей. Я не мав жадоби їх упізнати, не вгризався в їхню душу і в обставини їхнього життя, так, як я не цікавився історією будинка, де я жив, або історією фотеля, на якому сидів. Просто кажучи, я бачив усе й усіх як декорацію. Вона існувала, вона була поставлена на кону мого буття, але вона не важила. Її можна було б кожної хвилини скинути, багато від того не змінилося б. Для мене вона була без минулого, і я не шукав її минулого. Те, що було переді мною, мене не обходило.
Так я не знав історії свого роду. Матір свою я дуже любив, але я ніколи не питав її про її минуле. Принагідно вона щось з того згадувала, чимало з того я пам’ятав. Але я ніколи її не питав ні про що, ні до чого не докопувався. Батька я не знав, отже, нічого від нього не чув і про нього вже майже зовсім нічого не можу сказати. Що ж говорити про людей, які стояли далі! Перед цим я говорив про те, як мій тип пам’яті спричинявся до статичности і клаптевости моїх спогадів. Тепер доводиться сказати, що моє пізнє відкриття часу було другим чинником цієї клаптевости. Спогади повинні бути історичні, а моє ж мислення було позаісторичне. Тут друге джерело того, що перед читачем не фільм, а слайди.