Архітектурно беручи, в місті було мало цікавого. Зберігалося три церкви з часів козацького барокко — Успенський собор, Покровський манастир, де колись діяв Сковорода, Різдвяна церква на Конторській вулиці. Але до Успенського собору спереду добудували велику ампірну дзвіницю, за якою стара бароккова архітектура стала непомітною. На початку століття в районі головного базару міста, Благовіщенського, купці збудували другий і більший собор, у розляпистому стилі великого весільного торта. Решта церков не мала свого ориµінального обличчя. Характеристично, в «благородній» північній дільниці церков було дуже мало — Мироносицька, Каплунівська. Було модним ходити до Університетської церкви, радше ампірного стилю. Решта церков була більше для простолюду.
Місто вже мало каналізацію, водогін і електрику, але далеко не всі напівміські «слободи». Був уже міський транспорт, і то двох хронологічних рівнів. Центром міста йшла так званаконка — один вагон, запряжений двома кіньми сумного вигляду, ніби позичених із російського популярного романсу про «пару гнедых...., тощих, голодных и грустных на вид». Конка іноді трохи випереджала піших. Але скільки людей поспішали в тогочасному Харкові? В кінці маршруту коней перепрягали спереду на задню сторону, бо тепер вона ставала передньою. Поза центром був уже трамвай — чотири лінії. Це була бельгійська концесія, і, відповідно до старого договору з власниками конки, трамвай міг проходити тільки на умовленій відстані від конки, щоб їй не перешкоджати, переманюючи пасажирів. З дитинства я любив подорожувати, і мої перші подорожі були саме трамваями. Я їхав до кінця лінії і повертався. Але це вже було після революції. Конки тоді вже не було. Може тому, що ширилася модерніша техніка, а може коней з’їли в голодні роки. Поза тим з міського транспорту були тільки візники. Візники в Харкові звалися тількиванькиґ, і не тільки в українській, але і в російській мові. Назва ця — цікавий українсько-російський мовний гібрид. З російського зневажливого Вбнька, мовляв усі простолюдини звуться Іван, утворено типовий український іменник чоловічого роду на-о і то з кінцевим наголосом, як Сашку, Мишку. Але української кличної форми до нього не застосовували, на вулицях кричали «ваньку», а не «вбньку». Ванькнв треба було ловити на вулиці і кожного разу вперто торгуватися за ціну. Говорили вони звичайно по-українськи, говорили гаряче, апелюючи до того, як дорого коштує овес і сіно і дуже поволі спускаючи ціну. Якщо не самому треба було їхати, а передати вістку, — для цього булипосильні. Вони всі належали до артілі, мали кашкети з червоним околичником і нумером. Вони стояли на розі Миколаївського майдану й Московської вулиці, туди треба було до них іти і там теж торгуватися, але не так запекло, як з ванькбми і говорили посильні здебільша більш чи менш каліченою російською мовою. Проти ванькнв це вже була еліта. Ціна визначалася тим нижче, чим миршавіша був коняка. Але вони здебільша були миршаві, і їзда ванькнв не дуже прискорювала досягнення призначення проти ходи власними ногами.
Будинки на слободах-околицях були переважно приватні одноповерхові, в центрі міста переважно дво- і триповерхові. Кілька було вищих, до шести поверхів. Уже перед самою війною вибудували два великі житлові будинки, чи не восьмиповерхові. Власниками були страхові товариства — «Саламандра» на Сумській і «Росія» на Миколаївському і Павлівському майданах. Як і готель «Метрополь», вони ввібрали в свою архітектуру поодинокі елементи стилю сецесіон-ар-нуво. Крім дзвіниці Успенського собору, в ампірному стилі був ще один будинок — з походження, мабуть, приміська садиба, на Клочківській, 43. У передвоєнні роки збудували теж два будинки в нібито українському стилі. Решта як правило були архітектурно без обличчя. Будинки звичайно мали коло себе двори, головною функцією яких було містити так звану помийну яму. Більші будинки мали два входи — з вулиці — «парадне» і з двору — «чорний хід». На вулицю виходили також ворота, що вели безпосередньо до двору. Коло більшости будинків, у дворах, жили собаки. Вони нікому не належали, але трималися кожна свого двору. Під час моїх піших мандрів я міг з усіма ними запізнатися й дати їм імена, на які вони, звичайно, не відгукувалися. Пригадую, одного дворягу з більмом на одному оці я охристив Ромео, Бог знає чому.