Місто мого дитинства було огидне місто, але націлене на майбутнє і в процесі відкидання свого минулого.
Коли, 1914 року, ми евакуювалися до Харкова з Польщі, було не просто знайти мешкання. Мати записалася на мешкання в будинку «Саламандра», який саме добудовувався і який мав стати, поруч з «Росією», найкращим у місті в сенсі вигод. Поки він не був готовий, ми мали кімнату чи дві в мешканні професора Степана Кульбакіна, на Сумській, 112, близько Міського парку. Кульбакін був професор славістики в університеті, і може це був omen, що саме він був моїм першим гостителем у Харкові. Але я тоді не мав найменшого уявлення, що таке славістика, а ще менше, що стану в дорослому віці одним з її адептів. Про нього я не пам’ятаю нічого, крім того, що він накульгував. Пізніше я його не зустрічав і ніхто про нього і його долю не згадував. Тільки вже, опинившися на еміµрації, я дізнався, що він утік на південь з білими і згодом став професором у Юґославії. Десь у 1915 році ми переїхали до будинку «Саламандра», де дістали помешкання з вікнами на двір. «Саламандра» була дорога, але мешкання, що виходили на двір, були трохи дешевші. Мешкання було п’ятикімнатне, і там ми прожили аж до лютого 1943 року, коли почалася епопея нашого виходу з України на захід. Як саме ми жили в тому мешканні, це мінялося з роками, по-своєму відбиваючи загальний стан країни. Та про це далі.
З передреволюційних років у «Саламандрі» пам’ятаю ще епізод з меблями. Коли нас евакуйовано з Ломжі, евакуйовано й наші меблі. Але вони їхали окремо, вантажним поїздом, їхали дуже поволі й не потрапили до Харкова одразу, хоч їхали вони в супроводі батькового денщика Терентія. Таке могло бути в старій Росії: солдат їде на схід, геть від фронту, бо везе полковницькі меблі. Нарешті він дістався до Харкова, з чорним псом чималого розміру (слайда: я з ним і псом гуляємо по Харкову і стоїмо на розі Театрального майдану й Пушкінської вулиці), але без меблів. Меблі заїхали до Москви, і треба було матері поїхати, щоб їх упізнати і вислати до Харкова. Це мала бути моя перша розлука з матір’ю, і це мій найживіший спогад з передреволюційних років. Я плакав ревними сльозами, я хапався за матір, я не міг собі уявити, як прожити можу аж тиждень без неї. Я був певний, що я її затримаю. Коли вона все таки поїхала, я замкнувся в ванній кімнаті, нікого туди не пускав і плакав ридма.
Прогулянка з денщиком Терентієм і чорним собакою Ральфом була, мабуть, найбільшою радістю мого дитинства до 1917 року, виїзд матері до Москви найпекучішим горем. Розлука з батьком (як показалося, навіки), війна, евакуація, зміна Ломжі на Харків — усе це було ніщо проти цих двох епізодів.
Але були ще два спогади, пов’язані з ванною кімнатою в мешканні 46 у будинку «Саламандра». Один — убивство. До ванни якось потрапила миша. Вона не могла здертися на стінки ванни. Видно, вона багато металася і втратила багато сил. Я впіймав її — вірте — не вірте — за хвіст і поніс до суміжної вбиральні, щоб утопити в спуску води. Я ніс її за кінчик хвоста, але вона все таки ухитрилася підскочити й з двох боків лишити сліди гострих зубів на моєму вказівному пальці. Але я її не випустив, і вона знайшла свою смерть з моєї руки. Це було найбільше вбивство за все моє життя. Поза тим мої жертви були таргани, мухи, блохи, блощиці, ніколи якийсь більший звір. Я ніколи не вбив людини, і я завжди думав і думаю, що убивство людей на війні — таке саме вбивство, як і без війни і що кожний солдат — злочинець, що заслуговує на кару. Коли я в роки 1941—1945 робив усе можливе, щоб ухилитися від солдатчини, я це робив не тільки тому, що з обох боків це не була війна мого народу, а й тому що я не мислив себе вбивцею. У свої студентські роки я двічі провалився на іспиті. Один раз це було з фізики, і про це я оповім далі. Другий раз це було з військової справи, а саме з оперування рушницею. Я не хотів опановувати цю зброю.
Другий досвід — з науки. Я розкладав часом іграшки, щоб довідатися, що там усередині. Тут я вирішив дослідити склад мила. На запалення — воно не горіло, — і на смак — я став його їсти. Смак був гидкий. Можливо, що це поклало кінець моєму практичному зацікавленню точними науками. Теоретично я їх любив, особливо — абстрактні: альµебру, геометрію, тригонометрію, хемію — в формулах, ніколи — в речовинних дослідах.
Далі прийшла революція. Тут кінчаються мої спогади про час до 1917 року. Але ще треба сказати про рід і родину.
Усе, що я знаю про історію своєї родини до початку мого свідомого життя, я знаю зі слів матері. Але це не була якась систематична розповідь, а принагідні згадки. Сам я, як уже сказано, про ці речі не питав, але з тих згадок складав, мабуть, підсвідомо якусь свою мозаїку. Ось істотне з неї.