Олег Авраменко
Я, МІЙ ЧОРТ І...
Чортів я згадую часто. З-поміж численного загалу беззмістовних виразів, що ними я висловлюю свої почуття, від скрухи до захвату, є один найуживаніший мною – «чорти б мене взяли». Упродовж багатьох років свого земного життя я по кілька разів на день ритуально закликав чортів узяти мене, проте нічого особливого зі мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоції, і квит. Як і всі інші люди, до речі. Так тривало до певного часу і, здавалося, триватиме так довіку. Одначе...
Був спекотний, задушливий літній день. Я поставив останню крапку на останній сторінці мого роману, потім, після недовгих, але гірких роздумів, додав до неї ще дві, відтак перевів курсор на наступний рядок і натиснув ще шість клавіш. На екрані комп’ютера з’явилося найжаданіше і найненависніше для всіх письменників слово: КІНЕЦЬ.
Підперши голову руками, я тупо дивився на нього, відчуваючи, як на мене накочується дев’ятий вал відчаю та безнадії. Зі мною завжди так буває, коли я закінчую роботу над своїм черговим опусом, і, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткі оповідання, віддаючи перевагу повістям та романам, – щоб поменше у моєму житті було таких моментів, схожих на гострі приступи похмілля після тривалого запою.
Я вимкнув комп’ютер, встав з-за столу й розлігся на канапі. У мене почалася жорстока депресія. Мені було тоскно, було тужно, було сумно. Гірше бути не могло. Я почувався геть самотнім, покинутим своїми героями, до яких встиг прив’язатися, всім серцем полюбити, як близьких родичів, найліпших друзів, коханок... І коли я сказав спересердя: «Чорти б мене взяли!» – то мав на увазі лиш те, що на душі в мене гидко, і я знати не знаю, де подітися зі своїм кепським настроєм. Викликати чортів я не збирався. Чесне слово!
А проте один з них з’явився. Справжнісінький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, із свинячим рильцем і ратицями. Він стояв посеред кімнати, граціозно махаючи з боку в бік хвостом і прискіпливо оглядав мене з голови до ніг.
За інших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо – нерви в мене нікуди не годящі; але в тодішньому стані глибокої апатії, байдужості до геть усього на світі, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлів, не забився в істериці, ба навіть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвідчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з’їхав я часом з глузду, то в мене ані на мить не виникало такої божевільної думки.
Одно слово, я сприйняв це, аж ніяк не буденне явище, з олімпійським спокоєм, ніби мало не щодня мені доводилося стикатися з нечистою силою. Я лише трохи підвів голову і спроквола промовив:
– Ти чорт?
Рогато-хвостатий мій гість у відповідь виструнчився, хвацько цокнув правою ратицею об підлогу, хльоснув хвостом, мов батогом, і відрекомендувався:
– Альфред фон Бурбурмуло, диявол-спокусник восьмої категорії.
У ніздрі мені вдарив різкий запах сірчаних випарів. Я відкинувся на подушку й заплющив очі.
«Атож, звісно, – подумав я з гіркотою. – Восьмої категорії, інакше й бути не може... А хто я, власне, такий, щоб до мене надсилали чортів першої, другої чи, принаймні, третьої категорій? Та ніхто!»
Я скрушно зітхнув, відчайдушним зусиллям волі змусив себе розплющити очі й уважніше придивився до чорта. Поза будь-яким сумнівом, моєму гостеві далеко було до вихідця з пекельної еліти – жалюгідний на вигляд був дідько. А сморід який, просто жах!
– Якщо не заперечуєш, – сказав чорт, – я присяду.
Я не заперечував. Чорт, підібгавши хвоста, влаштувався на стільці неподалік від канапи, де я лежав. Сірчаний сморід ставав чимдалі нестерпнішим.
– Гм, – несміливо почав я. – Чи не можна... цього... без сірки?
– Певна річ, – відповів чорт. – Можна й без сірки. Просто це наш традиційний, так би мовити, імідж. Думаєш, мені воно приємно?
Я мляво похитав головою:
– Нічого я не думаю.
– Коли так, – сказав чорт, – то обійдемося без сірчаних випарів.
Тієї ж миті сморід нагло зник, мов його й не було. Повітря в кімнаті стало чисте і свіже, сповнене приємного квіткового аромату, а на журнальному столику з’явилася красива кришталева ваза з букетом рожевих троянд.
Я значно пожвавішав і з цікавістю поглянув на вазу. Як це не парадоксально, та мушу зізнатися, що поява вази з трояндою викликала в мене значно більший подив, ніж поява чорта.
Чорт завважив моє зацікавлення вазою і сказав:
– Це в загальний рахунок не йде. Вважай її просто за невеличкий презент від фірми перед нашою оборудкою.
Я здивовано підвів бови:
– Перед якою ще оборудкою?
Чорт прибрав ділового вигляду.
– Людино! – врочисто мовив він. – Що ти хочеш в обмін за свою душу?
Усьому на світі є своя межа, моїй апатії – також. Ці слова чорта пробудили в мені критичність світосприйняття, я нарешті збагнув ірреальність того, що відбувалося зі мною, і, мов підкинутий пружиною, схопився на ноги.
– Га?! – вигукнув я, ошелешено дивлячись на мого гостя. – За мою душу?
Видно було, що чорт збентежився.
– Ну, так, – розгублено промимрив він. – За твою душу. Адже ж ти викликав мене, щоб укласти кабальну угоду.
– Що за дурниці?! Я нікого не викликав, ти помилився! – Тут мені спала на думку одна ідея, якою я не забарився скористатися. – Згинь, дияволе! – моторошним голосом проказав я і осінив чорта хрестом.
Знамення на нього не подіяло – принаймні одразу. Він пошкріб довгими пазурами волохатого лоба між рогами, якось винувато мовив:
– Мабуть, у канцелярії щось наплутали, – і лиш тоді згинув.
Десь зо хвилину я простояв посеред кімнати, прикипівши поглядом до порожнього стільця, потім протер очі й подивився на вазу з трояндами, що стояла на журнальному столику, вочевидь, і не думаючи зникати.
– Ага! – пригадав я. – Чорт бо ж казав, що це презент.
Я підійшов ближче й огледів презент з усіх боків. Ваза була дуже красива і, напевно, дорога. Квіти в ній були свіжі, щойно зрізані, з краплями роси на ніжних рожевих пелюстках.
– Гарний презент, – сказав я сам до себе. – Вони там у пеклі справді щось наплутали, а мені через їхню помилку дістався такий чудовий подарунок.
Раптом за моєю спиною почулося тихе зітхання, а відтак – знайомий вже голос.
– Ніякої помилки.
Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидів на стільці, поклавши ногу на ногу, і жалісно дивився на мене.
– Ти ж сказав «чорти б мене взяли», – пояснив він. – І ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшенні індивідуалісти, працюємо виключно одноосібно, тож даруй, що на твій виклик з’явився я один.