Колю Путіна дружними копняками підштовхнули до прапора на відстань, де рецептори бувалого вояки вже були здатні відчути атмосферні зміни.
— Стаять, Путін! Ти чьо, в самом дєлє абдєлался? — Барикін скривився від ароматів, які накривали всю навколишню територію, як пари тяжкого азоту.
— Я єму сказал — кто ідіот — пару раз сказал, — прогугнив, нарешті, Коля. — А он дальше там, ета, ворочался, і я сказал — стрєлять буду, а он там дальше… і я вистрєліл.
— Куда, бля, вистрєліл, прідурок, нах? — Барикін в передчутті завтрашніх статевих актів, які мали відбутися з його немолодим потертим монокуляром, не особливо тішився, що заступив сьогодні черговим по частині.
— В нарушитєля, навєрна, — Путін оскалився у звичній для нього дебільній посмішці.
— Кто бил с нім вмєстє? — плюючи слиною в темряву, рот Барикіна робив на світлі ліхтаря дивні маленькі салютики. Я відчув, що мій молодий монокуляр також очікує неспокійний період, і зробив крок вперед.
— Я, таваріщ прапарщік, рядовой Кузьменко!
— Шта відєл, расказивай, толька бистра, нах!
Я ледь не почав йому розповідати про двох студентів на верхній поличці купейного вагону, але зібрався з думками та видав фразу.
— Ми с Путіним пашлі в разниє сторани. Слишу, он дайот каманди, а патом — вистрєл. Я падбєжал, а он на заборє вісіт і уже ваняєт.
— Куда стріляла, дура стуєростава?! — значення слова «стуєростава» мені так і не вдалося вияснити, але за тоном, яким це було сказано, можна було легко здогадатися, що «стуєростава» — значно крутіше, ніж просто «дура».
— В кусти стрєлял, — випускаючи бульки з рота прогугнив Коля Путін, — там, гдє нарушитєль сідєл.
Барикін зблід. Смертельних випадків у нашій частині 21 924 не було з дня штурму Бастилії, й він дуже не хотів, щоб його чергування перекреслило політику миру, яку вела наша учєбка і весь Радянський Союз. Але в кущах, два метри за його спиною, по всій видимості і логіці подій — лежав труп. І слава Богу та конструктору карабіна, якщо Путін його не вбив, і труп утік. Тоді він уже не труп, а живий, і все пройде круто. Вистрєл в воздух — прєдупрєдітєльний — це можна і треба, нарушитєль всрався і втік. Але якщо все навпаки — всрався Путін, а нарушитєль — труп, який не ходить і лежить мертвий в кущах?!
Барикіна самого потягнуло в туалет. Але наперекір силам природи він витягнув сигарету і сказав:
— Курі, Путін. Всє закурівайтє, — він простягнув пачку з папіросками, які моментально зникли зі звуком спагеті, котрі дитина засмоктує в рот прямо з тарілки.
Ми мовчки курили, і якось ніхто не хотів, щоби та папіроса колись докурилася до кінця. Бо там вимальовувався інший кінець — такий конкретний і грубий, яким нас всіх мали відтарабанити в різних неспортивних позах. Коли бичок обпік Барикіну пальці, він миттєво прийшов до себе і знову перетворився у бравого бувалого вояку.
— За мной, — скомандував він голосом Чінгізхана і рвонув у корчі, які розстріляв Коля п’ятнадцять хвилин тому. Розгрібаючи кущі своїми руками, які за все життя не зробили нічого корисного, крім красти в армії одяг і харчі, Барикін ламанувся, як лось, що втікав від великої охоти короля Стаха, аж можна було роздивитися в темряві 43 розмір, вибитий на підошвах його кирзаків. Ми повалили за ним.
— Фу ти, йопта! Байци, ка мнє! — протягом цієї короткої фрази Барикін встиг двічі дати крутєйшого «пєтуха» — так кричать семикласники, коли переживають нестабільний період полюцій і ломки голосу.
— Карова, нах, убітая прямим пападанієм в область галавнова мозга, — ознайомив він нас з діагнозом, і всі побачили бідну тварину, яка безглуздо закінчила своє існування на території нашого воєнного об’єкта із дзюрою в голові, розміром з рубльову монету.
Далі події розгорталися з чіткою армійською логікою. Колю Путіна відправили у відпустку додому — «за чьоткоє нєсєніє караульной служби, дєйствія по уставу і мєткую пріцельную стрєльбу». Прапор Барикін дістав 100 рублів премії, які того ж вечора промандулив у офіцерській столовці, молячись за Миколу своєму комуністичному богу. Нам усім сказали рівнятися на рядового Путіна, на що ми, звісно, забили, бо тоді всій роті довелося б виглядати, як пацієнтам новгородського інституту психіатрії.
Сам Путін через місяць приїхав з дому та повторив свій уставний вчинок — під час караулу він застрілив ще одну корову того ж діда, а його самого загнав на сосну. Але цього разу він поїхав на гауптвахту, де і повісився, бідака, на своєму ремені — з головою в нього таки було дуже недобре. Мене, слава Господу, в ті страшні часи вже близько не було — почався етап ЛАФИ, але про це — далі!
Якби я знав, як пройдуть мої наступні армійські півтора року, то попросився б туди одразу після дитячого садка. Але оскільки Нострадамус в мені вже давно не мешкав, то все валило своїм в’ялим чередом. Обставини склалися так, що командування війського госпіталю попросило командування моєї авіашколи, вибачте за тавтологію, командирувати мене кожні сто днів до них у відрядження. Мої командири з радістю здихалися б мене зовсім, але військовий радянський закон не передбачив місця для молодшого авіаційного спеціаліста серед персоналу шпиталю. І тому, будучи приписаним до своєї учєбки, я раз на сто днів повертався до неї за новим відрядженням, а згодом — мені його привозили прямо туди, враховуючи мій постійно зростаючий професійний статус.
Перший день у госпіталі був абсолютно звичайним першим днем — я знайомився з околицями та персоналом. Моя теперішня хата була витягнута уздовж ріки Волги та відділена від неї примітивним військовим бетонним парканом, яким зазвичай у совку відгороджували вояків від цивільних людей. Територія госпіталю починалася ще на волі — будинком адміністрації — і бігати туди було за щастя, бо ти щоразу мусив проходити через КПП, отже дихав повітрям свободи. А ще на розі стояв магазин «Овощи и Фрукти», в який, крім кабачкової ікри, з чорним двосантиметровим осадом під металевою кришкою, і водки, яку бадяжили, видно, прямо тут же — в підвалі цього магазинчика — років сорок нічого не завозили.
Кабачкова ікра в армії — майже те саме, що на свободі — ікра червона. Воїни по-різному підходили до поїдання цього делікатесу. Одні мазали на хліб, інші — мокали хліб у неї, а треті хлібом не заморочувалися — вони пили її прямо із банки, а потім у незмінному вигляді віддавали її назад природі в госпітальних хащах. Тому по тих корчах ходити було не варто. Ікра була дешева, солдати її любили.
Територією госпіталю тричі на день їздили рікши — два солдатики в тапочках і коричневих солдатських халатах з зеленими лацканами, незалежно від погодних умов таскали візочки з їжею. Кухня була централізована, а розвозити треба було по відділеннях — розкиданих по всій території двоповерхових будиночках. Для цієї теми вибирали, як правило двох — одного дауна та одного штрафника. Той, хто проштрафився, зазвичай плівся ззаду, розглядаючи хмари тьолочок, що прибігали допомогти солдатикам скоротати в кущах тягучу військову годину, а даун — з вилупленими від напруги очима і здутими венами на шиї — тягнув цю херь соло, тобто один. А вже біля відділення штрафничок відпихав дауна плечиком, робив два кроки під вікном начальника, кашляв, щоб на нього звернули увагу — начальник дивився — пробачав штрафнику, а дауну давав те, що англійською красиво називається — pussy.
ПАШТЕТ. Які асоціації виникають після цього слова? Банка, напхана перемолотим лівером з купою котячих, мишачих і, вибачте, собачих кісточок, кишечок, лапочок, кігтиків, місцями навіть шерсточки (в цьому місці ми із жалем прощаємося з менш витривалими читачами та їдемо далі), хребетиків, мізочків, шлуночків, хвостиків — тобто всього, що колись вдалося зішкребти від асфальту. Тепер до цієї банки додаємо погони єфрейтора, зачіску Форреста Гампа, військовий квиток, де написано «Павлов Сергей Владимирович», фірмову посмішку, що з’їхала вбік, ніби зачепилася правою щокою за вішалку, дві дистрофічні ноги, подібні на дві ніжки від стільця сторожинецької меблевої фабрики, і дві руки, як у матроса Папая. І так, дуже акуратно, в пару прийомів, ми перейшли від паштету неживого до Паштєта-москвича, мого армійського другана. Він з’явиться тут трохи пізніше, а поки що я ознайомлю вас із діючими особами нашого кордебалету.