Кожен із новобранців дивився на цю історію збоку, як на зйомки фільму зі Стівеном Сігалом, котрий завжди стоїть на місці, а навколо літають, як мухи над кізяком, його обездолені жертви. Сєрий натягнув собі поверх величезних армійських трусів шкіряний ремінь, який щойно відібрав, і почухав себе в області слонячого хобота, який від раптового притоку адреналіну випирав під трусняком і просився назовні. Сигнал від хобота дійшов, нарешті, до голови, і вона прийняла рішення віднести його сциканути. Напевно, сержанти ніколи в житті ще не були такі щасливі від того, що хтось пішов відлити. Забагато уваги, сконцентрованої на їхніх скромних особах останнім часом, повернулося до них розбитими мордами і синяками на сраці у вигляді радянської символіки. Та історія ніколи не вийшла назовні, бо ніхто не був в цьому особливо зацікавлений. Сєрий не зловживав своєю силою, а сержанти, у свою чергу, намагалися не помічати його тендітну стодвадцятикілограмову фігурку.
Наступного дебільного армійського дня я сидів у першому в своєму житті караулі та чекав черги йти на периметр. Караул полягав у наступному: дванадцять чоловік по черзі мали ходити кругами навколо іржавої цистерни з якимось щитом і типу її охороняти. Від кого? Воєнна таємниця. Ми того не знали. Не задумувалися над тим і наші начальники, які нас туди засилали. Перша група заступила півгодини тому, тож у мене залишалося ще півтори для того, щоби помаятися якоюсь фігньою. Я дістав листок паперу і почав писати лист друзям у Польщу. Писав я по-польськи, звичайно, не маючи жодного поняття, що видаю західним розвідкам гіперважливу інформацію про те, де розташована наша грьобана вонюча учєбка. Писав щось про музон, питався, як у них справи, і чи в них армія така сама безголова, як наша. Лист вийшов на дві сторінки із зошита в клітинку, який у караулі служив за туалетний папір. Я склав лист та сховав у кишеню на грудях, де по уставу має бути військовий квиток, маму б його туди.
— Після караулу куплю конверт і зашлю, — подумав я собі та пішов кемарнути.
У моїй групі, яка мала заступати, був один крєндєль десь із Новгорода, якого звали Коля Путін — не плутати з Вовою Путіним, актуальним шефом держави на сході. Коля умудрявся так носити форму, ніби перед цим туди насрала корова. Штани висіли на ньому, ніби то були не його ноги і не його штани, і були вічно вимащені всякою гидотою. Здавалося, що чувак весь вільний час колупався в носі і все, що міг звідти дістати, витирав об штани. Гімнастерка на ньому навіть не висіла, а лежала, рукави на ліктях були протерті майже до дірок. Ремінь стягував талію так, що кишки Колі цілий день були жорстоко відрізані від інших частин тіла — від підйому аж до відбою. Очевидці стверджують, що Коля часто спав одітий, щоб зекономити час на одягання. Коліна в нього випирали такими великими куполами, що, крім самих колін, туди можна було запхати ще зо два лотки яєць. Пілотка найменшого розміру, якби не вуха, накривала б його мініатюрну голову аж до підборіддя. Дві мутні окуляризовані бульки замість очей, маленький ніс — піська, рот — щілина з неповним набором чорнезних кривих зубів. До комплекту додавалися легка шизофренічна посмішка та потужний сморід із рота. Загалом, сказати, що Коля Путін був той іще красень — не сказати нічого. Мене пересмикувало від самої думки про те, що колись йому видадуть автомат, і я буду повзати в темряві поруч із цим гідроцефалом.
Колю взяли в армію помилково, поплутавши якісь папери у військкоматі. Навіть не зважили на його страшну короткозорість. Нікого не зворушила його зорова драма, і Коля загримів у військо з лінзами, в які можна було роздивлятися процес ділення клітини…
Коля Путін стояв у коридорі та чекав команди на вихід. А може, то я думав, що він чекав команди, а насправді він стояв, бо йому так всталося. Автомат Коля тримав, направивши дуло на людей, які пили за столом чай. Вони були спокійні, бо сиділи до нього спинами. Я одягнувся, разводящій — чувак, який розводив нас по точках, — щось пробубонів під ніс, і ми вийшли у слизьку підмосковну ніч, яка миттєво лизнула нас мокрим язиком по всьому тілу, залізши навіть під одяг. Хвилин п’ятнадцять ми топтали болото в напрямку тої ржавої сучари, навколо якої треба було дві години ходити в надії, що хтось на неї нападе.
Двох пацанів залишили на перших воротах, які відкривали до неї в’їзд із заходу. Ці ворота були на замку з часів, коли Сальвадор Далі кадрив Гарсіа Лорку на пляжах Фігуероса. Двох хлопців залишили біля вишки, на яку їм ще треба було залізти. Ми з Колею-гідроцефалом були третьою парою, і нас залишили біля східних воріт. Через ті ворота можна було вийти на поле, де вдень паслися зо три десятки смішних рудих корівок із сусіднього села.