— Коля, ходім вмєстє, понял? — я спробував одразу перебрати владу та гарантувати собі безпеку.
— Вмєстє нєльзя, я хажу влєва, а ти — вправа, — прогугнявила куряча головка, зловісно блиснувши в темряві своїми діоптріями.
Мені відразу пригадалися всі фільми Брайана Клеменса, які йшли по двадцять хвилин, а потім три тижні був понос після кожного різкого звуку.
— Коля, бля, ходім вмєстє, поняла, ти дура хєрова!?
У відповідь він потопав своїми свинячими копитцями у протилежному напрямку, ігноруючи мої судорожні спроби врятувати своє та його сране життя. Темрява ковтнула цю недороблену купу лайна та зімкнулася за нею, ніби шторка в районному театрі після вистави про передових колгоспників. Було чути тільки чавкання його кирзаків по болоті, а потім стихли й вони.
Через поле було видно ділянку залізниці Ленінград-Москва, по якій за пару хвилин мав промчати швидкий поїзд ЕР-200. Я любив дивитися на нього в темряві. Він завжди чомусь наближав мене до дому, маючи якусь магічну силу, якої мені в той момент бракувало. Подумки я сидів у його кабіні та нажимав на ручки, вдивляючись у драбину шпал, яка налітала на мене з шаленою швидкістю та пірнала вниз під електровоз. Він появився із-за лісу чітко о 2.12. До нього було зо два кілометри, і звук запізнювався на пару секунд від зображення. Довга сосиска з освітленими вікнами та загостреними носом і хвостом промчала видиму мені ділянку шляху і зникла за поворотом. Я любив промотувати потім у пам’яті ці двадцять секунд, які я міг його спостерігати, та смакувати нові й нові дрібнички, що випливали в уяві. Часом здавалося, що у вікні тамбуру я роздивився лице якогось кадра, котрий докурював стрільнуту в провідника папіроску та шкірився в темряву тільки йому зрозумілою посмішкою. А часом я був певний, що бачив, як на верхній поличці товклися двоє молодих людей натягуючи на себе неслухняне вогке покривало, яке зісковзувало з них і падало на старого професора, який мучився і не міг заснути від бушуючих нагорі емоцій.
— Стой кто ідіот! — розлетілось у повітрі змішане із залізним шурхотом коліс поїзда, і розбило політ моїх фантазій, як яйце, що вислизує з руки кухарки та залишає наглий слід на її махрових зайцях-тапочках.
— Ідіот кто! Стой! — автором цієї фрази міг бути тільки Колі, я в тому не сумнівався.
Запитання пізнавального характеру, типу — хто тут ідіот? За умови, що це було запитання. Якщо ж погроза, то, значить, хтось дав йому зрозуміти, що він — ідіот, а Коля не сильно із цим погоджувався. Поки я впрівав у пошуках третьої версії закодованої теми, Коля лежав у болотній калюжі та вів переговори з кущами, що зловісно похитувалися в темряві та махали на нього своїми руками-гілками, реально змушуючи підніматися в живіт два відомі круглі шарики.
— Стой, стрєлять буду, блять, сказал тєбє же я, — хаотично складаючи в голові слова, воїн намагався паралельно розібратися з перезарядним механізмом карабіна Симонова, розмазуючи соплі по дулі гвинтівки та подумки картаючи себе дурного, бо коли капітан Скворцов розказував, як розбирати та збирати карабін, а також, як із нього стріляти, Коля під партою роздивлявся порнушні фотки, які йому прислав із Новгорода такий самий як він брат-дебіл. Нарешті, задубілі руки, скоріше від страху, ніж від чогось іншого, перезарядили клятий механізм. Коля пчихнув, перднув і кашлянув одночасно, потягнув за спуск, і скорострільний карабін Симонова харкнув вогнем. У бік кущів полетіла бездушна куля розміром із цвях, яким прибивають рейку до шпал, а Колю фігануло прикладом об паркан із колючого дроту, до якого він був обернений сракою.
У кущах щось гепнуло, ніби з камаза випав п’яний шофер. Я, прошитий током жаху, не міг зробити і кроку. Коля висів на паркані з колючим дротом сракою догори, а окулярами вниз. Окуляри запотіли, і Колі здавалося, що він на небесах. Тьмяне світло від ліхтаря, відбиваючись у матовій поверхні мокрого скла, створювало ефект хмар, у які він щойно влетів. Дупа його зреагувала по-своєму. Їй були далекі високі потяги Коліної голови, вона не чекала зустрічі з архангелом Михаїлом, а просто розслабилась і дала на-гора порцію гаряченького. А оскільки дупа була зверху, то мармуляда всіма можливими шляхами шуганула йому по плечах до шиї.
Почулися крики й тупіт солдатських копит. Завила сирена, люди з ліхтариками в руках поспішали сюди з усіх боків. Я пересилив свій опорно-кістковий механізм і змусив його рухнутися до тіла, яке висіло на дротах. Туди ж підбігли ще з троє солдатиків. Підійшовши до Колі впритул, ми в повному жаху пробували стягнути того ворошиловського стрілка з чіпких гачків загорожі.