— Енді, ю хев сам меседжес[22], — сказав Томас, коли я приповз до оселі. Я включив автовідповідач, і той прохрипів мені пару номерів телефонів придурків, яких цікавила моя машина. Передзвонивши по одному з них, я вияснив, що ймовірна майбутня щаслива власниця прекрасного антикварного авто — жіночка, полька, чоловік якої німець. І живуть вони за три квартали від мене. Я забив з ними стрілу на після обіду. Другий хворий — чувак з голосом ненормального і, як потім виясниться, з виглядом такої ж самого. З ним я добазарився на годинку пізніше. Полька з чоловіком прийшли в точно призначений мною час. Пані Кляудія і пан Курт. Вони були як з фільму про Фліпа і Флапа. Вона — велика і висока, він — маленький і хирлявий. Пані Кляудія вела розмову в стилі психологічного пресингу:
— Пане Анджей, таке авто мій чоловік міг би купити у вас за гідну ціну. Але яка ціна для вас гідна — не факт, що вона гідна для нього. Мій чоловік тяжко працював. Він був механіком і заробляв на життя тяжкою працею. А ким ви працюєте, панє Анджей? Якщо в вас є охота залишитися в Німеччині, пан Курт міг би помогти вам влаштуватися зварщиком! Ви вмієте зварювати? Якщо ви маєте родичів, які хочуть переїхати сюда, ми можем допомогти їм з роботою. Вони вміють зварювати, ваші родичі? Зараз зваршики потрібні тут, правда, Курт?
— Я, я, — хитав головою старий сморчок, а я, розпустивши слюні, слухав її бредні із солодко-отупівшим виразом обличчя і вже був готовий подзвонити й ощасливити свою Барбару, що ми переїжджаєм у Берлін, і вона буде гордою жінкою Кузьми-зварщика. Мене легко було здурити в ті часи, і полька відчула м'якоть у будові моїх мозгів і продовжувала її ефективно розширювати.
— Ми живемо в Берліні десять років, панє Анджею. Я займаю високу посаду в польській спільноті, правда, Клрт?
— Я, я.
— Так що всі розходи на переоформлення машини ми беремо на себе, а скільки ви хочете за машину? — нарешті дала вона мені слово. Пережувавши соплі і ковтнувши всю кількість виділеної за час її монологу слини, я сказав:
— Десять тисяч марок.
— То добраніч, панє Анджею. Маєте наш телефон, і коли v вас спаде температура, дайте нам знати. Правда, Курт?
— Я, я.
— Пані Кляудія, а скільки можете дати ви? — майже з розпачем спитався я в неї.
— Тилє, ілє она коштує[23].
— А ілє то коштує пані зданєм[24]? — майже заплакав я.
— Кілько вона коштує, Курт? — звернулася вона до чоловіка.
— Я, я, — по інерції відповів він, а вона переклала:
— Чоловік мусить подумати. Добраноц, панє Анджей. — ласкаво звернулася вона до мене наприкінці розмови і заробила ще одне бонусне очко у свою таблицю реєстрацій правильних психологічних ходів.
Вони побили копитами в бік свого «опеля-капітана» з 1939 року, який проти моєї шаланди виглядав, як ретельно вилизане собаче яико. Я сів у машину, включив радіо. Передавати ситуацію на дорогах Берліна для тих, хто повертався на машинах додому з роботи. Завелика кількість різнобарвних переживань від зустрічі з полькою розривала мою голову. За півгодини я встиг повірити в те, що буду зварщиком на німецькій будові, що тачку продам за достойні філки і що перевезу сюди Барбару і остаток свого життя прогавкаю на солов'їній мові Гітляра і Шнітке. Не встиг оклематися під різнополюсних перспектив, як переді мною виріс дивини штемпок із собакою. Він був весь перемотаний бинтами, пластирами і з рукою в гіпсі. Можливо, любов до катання на машинах з минулої епохи поверталася йому такими плачевними наслідками. Це був портрет людини, яка вирішила перебігти колію перед поїздом і застряла ногою між шпалами. Його пес натомість, величезний сенбернар, виглядав охайно, але час від часу поперджував. Від старості, як згодом пояснив хазяїн. З рота велетенської собаки постійно висіла слина, ніби шнурівки від кросівок, а господар витирав її голою рукою, а руку — собі об штани.
— Майн наме іст Фабіан. їх бін інтевестед ін де в ауто[25]. Мені невимовно захотілося його послати, далеко, по-українськи, куди-небудь, разом з песиком, слюнями. гімном і бинтами. Так, до фіга придурків на один день — то тяжка тяжка карма якась, а не реалії. Але місія моя, мій посил взяли верх над емоціями.
— Я, я. Бітте. Мене звати Андре. — Чого я раптом зтупив і не сказав просто — Андрій? Щось буває з людьми в такі моменти, коли не знаєш, що ліпше сказати, і трендиш всяку херню.
По-німецьки, я вам вже казав, лабав я слабо, але той цілий Фабіан… Або йому той поїзд щось зайве переїхав, або, курча, він півалфавіту не виговорював. Одне слово, цей неприємний факт дуже утруднював наші переговори.
— Вев, — сказав він замість англійського «вел». — Ай гона твай зіс кав. — Типу, хоче поїздити.
— Як ти, брате, зі своїми костилями в ту машину сядеш? — спитав я, показуючи на сліди його екзекуцій.
— Ай вів твай, — провякав він на тайському діалекті хренової англійської, на фоні якої я зі своєю миттєво почувся сером Гордоном Байроном. Фабіан почав запихатися на крісло водія. А його пес — лізти зверху по ньому на сусіднє місце на дивані, причиняючи своєму госпідару страшенні муки і болі. Він стогнав і крехтів, але пса не зганяв. Прогнати його можна було хіба з допомогою гранати зі сльозоточивим газом, якої, на жаль, ні в нього, ні в мене в ту хвилину не було. Пес граціозно переліз через нього, вимащуючи ізюмом, який завис в нього під хвостом, моє ШКІРЯНЕ, бляха, крісло, нафіг, і замастив слиною всю торпеду. Я, вдячний син своїх периферійних комплексів, нічого не сказав. Але глянув на пса так, що він поняв: перед тим, як залазиш в мою машину, треба сраку, як мінімум, добре витерти об асфальт. Фабіан зайняв нарешті місце пілота і почав шарпати за всі ручки і тумблери відразу. Мені це нагадало випадок із мого армійського минулого, коли я відкачував Рому Мордуховича від епілептичного припадку, а він, не звертаючи уваги на мої потуги, заліпив піною, ніби шпаклівкою «церезіт», рівно половину неврологічного відділення Калінінського авіаційного шпиталю.
З рота Фабіана випадали залишки сардельок, бургерів, вінегретів та іншої німецької хавніни, але «Побєда» не рухалася з місця. Він зіпрів, з-під пахв у нього ненависно смерділо здохлими щурами, пес лизав собі щось між ногами на боковому сидінні, а ситуація не змінювалася. Я — на задньому дивані — кінчався від ненависті і хотів поперемінно задусити то собаку, то Фабіана. Але не наважувався це зробити, бо бридився того, що випадало з його оральної порожнини. Нарешті, я набрався сили і крикнув:
— Курва твоя мать!