З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем. щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п'ятнадцять літ.
У двері мера подзвонили. Так ніхто і ніколи не смів собі дозволити турбувати шановного голову міста. Дзвінки повторювалися різкими кулеметними чергами і різали вухо, віддаючи кудись аж у п'ятку. Мер почухав ногу і включив екран домофона. Розплившись із темряви, рідкокристалічна тарілка показала обриси двох незнайомих йому чоловіків. На одному з них був светр його сина. Він мав одного-єдиного сина. Коли партія віддала наказ їхати в Зону, Олег Сергійович втратив жінку, яка, попрощавшись з надією відвоювати сина, виїхала кудись в Росію до батьків. Спочатку він шкодував, що не залишив його матері, але потім заспокоївся, бо неспокійна натура чада вимагала міцної таткової руки, яка гирею падала на голову хлопця. Мер натиснув на спікерфон і запитав:
— Проблеми шукаєте? Ви їх знайшли.
— Тату, впусти нас, — почув він у відповідь, — мені зле.
Вислухавши хаотично побудовану розповідь про те, як минув сьогоднішній день, старий випив корвалолу і запив шклянкою горілки. Треба врахувати, що він не чув про вбивства і не знав про ментів. Найбільше його збентежило, що хтось посмів підняти руку на його сина. І хто така Аліса? Чому її не було в списках тих, кого мають привезти ззовні. Бардак у паперах — давно треба було сподіватися прикрих наслідків. Так інформація може вислизнути із Зони, і тоді йому не минути «вишки». Віталік сидів лицем до вікна і дивився, а скоріше слухав дощ, бо на вулиці було темно і чорно. Машину вони зіпхнули у річку. В принципі їх з Алісою сподівання мали логіку. Розруба між пацанами — неясно, хто в кого стріляв, а вода змиє відбитки, які особливо ніхто б і не збирався перевіряти. Вони ще не знали, як на руку їм зробили поліціянти. Батько підвівся і показав Алісі на двері в кухню:
— Ти переночуєш там. А завтра придумаєм, що з тобою робити.
Аліса зайшла в кухню й почула, як за спиною клацнув замок.
— Старий блядун, — майже голосно сказала вона. Випила з чайника теплої кип'яченої води і впала на тахту, яка служила сидінням для обіднього столу і лежаком, коли хтось хотів подивитися тєлік у кухні. По тєліку йшла одна-єдина програма з місцевого телецентру. Постійні фільми із затертих відеокасет не відповідали вишуканому смаку кіноманів, яких тут майже не було. Мер цінував хороше телебачення, і тому в нього в місті була замаскована сателітарна антена. Аліса знайшла дистанційку, яка валялася на підлозі, і клацнула на ON. Тєлік моргнув і почав відтворювати якусь мелодраму, що їх мільйони ми пропускаємо повз увагу, але для Аліси то було ЩОСЬ. Вона була близько від цивілізації. Знову з'явилася НАДІЯ покинути цю закраїну. У дверях клацнув замок, і в кухню зайшов старий. Вона рефлекторно сховала голову під одіяло, але зразу ж вилізла, розуміючи, що то виглядало несерйозно.
— Ти не спала з ним? — у голосі старого було більше погрози, ніж охоти їй в чомусь допомогти.
— На щастя, нє!
— На твоє щастя, — виділяючи слова, промовив старий. — Яким робом ти попала на наш острів? — продовжив він.
Двома словами Аліса переказала свою історію аж до прогулянки під балконом його сина.
— Блядь, то була помилка. Ти приїхала сюди помилково. І то може бути останній трюк у твоєму житті.
— В чому річ? — відчуваючи, як блідне, спитала дівчина.
— Десять років тому на території станції знову стався вибух, але ситуація в країні зразу після революції не дозволяла відкрити це людям. Нова влада боялася паніки в країні, і Зону закрили. Всіх колишніх працівників закрили в «санаторіях» на території станції і від отриманої дози вони прожили недовго. Нас так само сюди заслали не за добрі справи. Мені світило п'ятнадцять років за махінації, і я дістав путівку сюди. Жінка втекла, і я гроблю тут себе разом із сином. Ми можемо прожити ще не більше трьох-чотирьох років. Радіація — дивна штука. Вона вбиває нечутно. Тому вирішили — на всіх тут присутніх, ну, ніби приречених, випробовувати різні медикаменти. Ніхто не знає правди. Крім трьох чоловік. А тепер — ще й крім тебе. Але твоя правда не вийде з тебе. Шкода, що хтось із раком легенів з таким самим прізвищем, як у тебе, буде продовжувати мучитися там, а ти підставлятимеш тут за нього свою невинну шкірку під уколи лаборантів.
Аліса знову пошкодувала про те, що залишила пістолет в руці Йога там, під машиною. Вона б не вагаючись висадила мозги з цього старого збоченого пінгвіна, який сцяв за свою шкіру навіть тут, сидячи по вуха в радіації і власному гімні. Від його розповіді їй стало зле, і вона вирвала просто на його такий теплий і домашній махровий халат.
— А так буде краще, — він витягнув з кишені балончик і пшикнув просто в лице Алісі. Вона затряслася в агонії і, захлинаючись власною блювотою, впала на підлогу. Через десять хвилин троє санітарів несли на носилках пластиковий мішок, в якому вона лежала. Нещасна, бідолашна дівчинка. Вона вбивала не тому, що в ній прокинувся інстинкт убивці, а тому, що зло переповнило її розум і вона не знала іншого способу з ним боротися, як просто викорінити назавжди. Зараз вона лежала в мішку для сміття і не знала, що би було з нею, якби вона викинула конверт з тумбочки у сміття.
Віталік лікувався тиждень. Він марив уночі. Його підключали до апаратів штучного дихання, збагачували азотом і киснем повітря, яке підводили до носа пластиковими трубками у палаті реанімації. Батько приходив до нього двічі на день. Перед роботою і після. Аж на дев'ятий день він підвівся на ліктях і сам попросив в медсестри їсти. У цій лікарні не треба було робити щось взамін того, що ти попросив. Тут було все, як назовні. Для білих. Взагалі, усі ці понти з платнею у вигляді насмішливих приколів взамін були придумані для простого люду, щоб не розслаблювався і не починав думати над непотрібними смертникам речами.
Батько прийшов близько шостої. Віталік сидів на ліжку, спустивши ноги в шльопках на лінолеумну підлогу.
— Мені подзвонили і сказали, що тобі краще.
— Де Аліса, тат? — не повертаючи до нього голови, спитав Лєший.
— Ти їв сьогодні? — вдаючи, що не чує, питався далі старий.
— Куда ти її дів? Скажи. Я вирубався, а ти її пустив у расход? На хера ти мені то робиш? Вона мене спасла, старий! Спасла! Вона завалила тих трьох козлів НА СМЕРТЬ! Застрілила, тату, щоб я їй поміг! Ти поняв? А я… а ти… підставив. Де вона? — істерика змінювалася плачем. Він обхопив лице руками і розплакався. Великий хлопака, широкий у плечах, покоцаний недавніми подіями, ревів, як другокласник, якого тільки що накопали в сраку і відібрали булочку, яку мама дала з'їсти на перерві.