— Ти малий долбєнь! Ану, закрий пащеку, бо я тобі розірву її сам. Якби вона лишилася в нас до ранку, ти б лікувався вже в іншій лікарні. На Павлівській, у Києві, а я на Лук'янівці чекав розприділення в Зону, але в іншу Зону — строгого режиму. Ти поняв, ублюдок сопливий? Закрий рот, мразь, і мовчи, бо підеш за нею. Вона в лабораторіях на фабриці, і ти вже не пізнаєш її і не побачиш ніколи, бо тобі то не треба. Ти поняв?
— Поняв, але ми з тобою — дві суки. Дві кончєні суки, тато.
Старий підняв руку і, затиснувши пальці в кулак, опустив її повільно, повернувся і вийшов. Через секунду зайшов до ординаторської й попросив сестру вколоти пацієнту снодійне, мовляв, хлопець буйний і мається. Йому ще треба поспати.
Віталіка виписали через три дні. Він розумів, що гиблий номер тут щось винюхувати. Люди, які працювали в лабораторіях, ніколи не контактували з жителями міста. То була стара армія спецслужб. Стара совкова закалка. Такі люди при будь-якій владі на вагу золота. Не підводять ніколи, як старий мерсовський дизель. їде, навіть на гімні. Без соляри. Був один варіант щось узнати, але то дуже ризиковано. У старого в шафі була копія картки, і по ідеї вона відкривала будь-які двері в будь-якому будинку міста. Він часто ходив з перевіркою по лабораторіях, бо на ньому висіла відповідальність за все, що відбувалося за стінами цих казематів. Картка-клон починала працювати тільки тоді, коли губився оригінал і автоматично стиралися його коди. Для того щоб зафіксувати втрату оригінала, старий мав подзвонити оператору, котрий контролював абсолютно всі електронні пристрої міста, включно з генератором, який не підпускав жителів до залізничної станції. Вся схема електронної системи міста була розроблена мирним дядюлькою, який в Києві розробляв конструкції луна-парків, а сюди загримів замість шести років тюрми за те, що одна карусель була неправильно розрахована й обірвалася, поховавши десять дітей. Таких спеців було тут з тридцять. Контингент був обмежений, і всі проходили тестування на психологічну витривалість, але в кожного з них під шкіру була вшита ампула з ціаністим калієм, яка при спробі наблизитися до колючого дроту, який трьома рядами відділяв Зону від так званої волі, тріскала при допомозі спеціального вібромеханізму, розробленого тим самим добряком, і після того ти ходив живий ще аж 0,001 частку секунди. Продумано було майже все. Віталік почав обдумувати план, як він має при допомозі картки старого потрапити всередину і знайти Алісу. Йому перший раз у житті було так соромно, що він був готовий порізати собі вени. Вона прийшла його спасти, а він її здав. Нічого доброго за тих кілька днів не могло з нею трапитися. Нічого доброго. І якщо з нею сталося те, що він думав, то не має сенсу її рятувати. їй уже буде однаково. Але Лєший був настроєний добратися туди всередину, де ніхто з місцевих жодного разу не був, а якщо попадав, то пропадав назавжди. Його сліди закінчувалися вхідними воротами до «лікарні».
Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав'язування галстука послабилася защіпка і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще з хвилин десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під'їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п'ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».
Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.
Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, іде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п'ять-тридцять хвилин. І третій — найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!! хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи захоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і… нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.
— Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.
— Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам'ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий іде додому. Він мав ще добрих двадцять п'ять хвилин на спокійні дії, але треба було спішити все одно. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста: