— Це вітальня, — поправила вона, й на мить її страх зник. У цьому домі не може бути ніякої зали, тут — саме вітальня.
Інгліш відчинив двері.
— Давай краще присядемо на хвилинку.
Вона зайшла за ним у довгу кімнату з низькою стелею. Модні меблі були нові й дешеві, але створювали враження достатку. Цікаво, як вони виглядатимуть за кілька років? Мабуть, до того часу порозвалюються, але таких людей, як Рой і Коррін, мало цікавить щось постійне.
Вогонь у каміні потрохи догорав, й Інгліш злегка розрухав дрова кочергою і докинув поліно, поки Коррін зайшла та стала поруч. При яскравому світлі лампи він помітив, що рожева накидка дещо бруднувата на комірцеві й манжетах.
— Гадаю, нам треба зачекати на Роя, — вона постійно стискала і розтискала маленькі пухкі пальці. Інгліш зауважив, що Коррін відчайдушно намагається ухилитися від будь-якої відповідальності та прийняття рішень.
— Я прийшов сюди через Роя, — тихо сказав Інгліш і повернувся до неї. — Сядь, будь ласка. Я б хотів уникнути цієї розмови, але ти все одно рано чи пізно дізнаєшся...
— Ох!..
Коррін раптово сіла, ніби її не втримали ноги, а обличчя побіліло навіть під акуратно нанесеною косметикою.
— Він... у нього неприємності?
Інгліш похитав головою.
— Ні. У нього нема неприємностей і більше ніколи не буде. Усе ще гірше.
На мить він захотів бути жорстким із Коррін і сказати, що Рой мертвий, але, дивлячись на лялькове обличчя, на жах у цих дитячих голубих очах, на тремтіння губ, на стиснуті кулачки, спромігся лише натякнути на те, що сталося.
— З ним щось трапилося? — жінка глянула Ніку у вічі й раптом відсахнулася, так ніби той замахнувся на неї. — Рой же ж не мертвий?
— Він мертвий. Мені шкода, Коррін. Шкода, що змушений таке повідомляти. Я можу тобі чимось допомогти?
— Як мертвий?.. — перепитала жінка. — Він не може бути мертвим.
— Може.
— Він не може бути мертвим, — повторила Коррін, і її голос почав переходити у крик. — Ти це сказав, аби злякати мене. Я тобі ніколи не подобалася. Такого взагалі не може бути.
— Він застрелився, — тихо мовив Інгліш.
Коррін витріщилася на Ніка. До неї нарешті дійшло. Опустившись на диван, вона закрила лице руками і розплакалася.
Інгліш оглянув кімнату, підійшов до вишуканого секретера, що стояв біля стіни, й відчинив дверцята. Секретер був заповнений склянками і пляшками бренді з акуратно наклеєними ярличками. Інгліш налив у склянку і повернувся до Коррін.
— Випий.
Притиснувши склянку до її губ, Ніку таки вдалося влити в Коррін трохи бренді, перш ніж вона відштовхнула його руку.
— Рой застрелився? — Коррін підвела на нього очі.
Інгліш кивнув і швидко запитав, побачивши в її очах жах і приголомшення:
— Хтось може побути з тобою вночі? Ти не можеш залишатися тут сама.
— Але ж я зараз сама, — і сльози почали текти її обличчям, розмазуючи макіяж. — Ох, Рой! Рою! Як ти тільки міг? Чому залишив мене саму?
Цей дитячий надривистий плач непокоїв Інгліша. Він м’яко поклав руки їй на плечі, але жінка відкинула їх так люто, що чоловік злякано відсахнувся.
— Чому він застрелився? — Коррін дивилася на нього, вимагаючи якогось пояснення.
— Спробуй сьогодні викинути це з голови, — заспокійливо мовив Інгліш. — Хочеш, щоб я когось прислав до тебе? Наприклад, секретарку.
— Не хочу бачити ніяких секретарок, — вона нетвердо піднялася на ноги. — І тебе також. Ти вбив Роя! Якби ти був йому добрим братом, він би ніколи цього не зробив.
Інгліш настільки здивувався раптовістю такого повороту, що застиг, втупившись на жінку.
— Ти і твої гроші! — продовжила Коррін різким голосом. — Це все, що тебе цікавить. Ти не переймався долею Роя. Не хотів знати, як він. Коли Рой попросив у тебе допомоги, ти його вигнав. І тепер саме ти довів його до самогубства. Сподіваюся, тепер ти задоволений. Зекономив пару своїх брудних баксів. А зараз вимітайся. Навіть не думай прийти знову. Ненавиджу тебе!
— Ти не маєш права так говорити, — мовив тихо Нік. — Це — якась маячня. Якби я знав про неприємності Роя, то допоміг би йому. Але я нічого не знав.
— Ти нічого не хотів знати, адже це ти мав на увазі? — Коррін пронизливо схлипувала. — Останні півроку ти не спілкувався з Роєм. Коли він попросив позичити гроші, ти сказав, що не даси навіть долара. «Я допоміг би йому...», ага. Оце ти називаєш «я допоміг би йому»?
— Я завжди допомагав брату, навіть коли він вже залишив коледж, — почав Інгліш дедалі твердішим голосом. — А потім подумав, що йому вже пора ставати на ноги. Чи, може, Рой гадав, що я забезпечуватиму його все життя?
— Забирайся! — Коррін поштовхом відчинила двері. — Забирайся, щоб я тебе не бачила. І не сунь мені своїх брудних грошей, я не візьму ні цента. Усе, геть!
Інгліш безнадійно знизав плечима. Йому захотілося взяти за плечі цю малу ляльку й витрусити з неї трохи дурості, але він розумів, що шок і усвідомлення того, що її поведінка також частково спричинила самогубство Роя, стали причиною нападу неконтрольованої люті, через що Коррін потім буде дуже незручно. А ще Інгліш подумав, що тільки-но він піде, як вона розклеїться, тож йому не хотілося залишати жінку саму.
— Може, хтось... — почав він, але Коррін із криком підскочила.
— Геть! Геть! Не хочу твоєї допомоги чи твого утішання. Ти гірший за вбивцю. Забирайся!
Інгліш зрозумів, що це лиш марна трата часу, і вийшов за Коррін до холу. Відчиняючи вхідні двері, він почув її схлипування й озирнувся. Жінка лежала на дивані, обхопивши руками обличчя. Інгліш похитав головою, вагаючись, а тоді відчинив двері й попрямував доріжкою до машини.
4
Лейтенант Моріллі підвівся, коли до його кабінетика увійшов Інгліш. Слідчий, який сидів за іншим столом, вийшов, і Моріллі запропонував цей стілець Ніку.
— Радий, що ви завітали, містере Інгліш. Сідайте.
— Я можу скористатися телефоном, лейтенанте?
— Звичайно. Я повернуся за кілька хвилин — принесу результати балістичної експертизи.
— Ваші люди там прибрали?
— Так, усе готово, — запевнив Моріллі, прямуючи до дверей.
— Дякую.
Коли Моріллі зачинив за собою двері, Інгліш набрав номер телефону свого офісу. Слухавку підняла Лоїс Маршал.
— Хочу, аби ти поїхала до офісу мого брата й усе там оглянула, — попросив Інгліш. — Візьми із собою Гарі, їхати зараз ще не запізно для тебе? — він глянув на годинник, що показував п’ятнадцять по опівночі. — Це не має зайняти багато часу. Скажеш Гарі, щоби потім відвіз тебе додому.
— Без проблем, містере Інгліш, — відповіла Лоїс. — Що мені треба зробити?
— Переглянь документи. Подивися, чи там є якісь записи. Якщо так, привези їх завтра вранці до офісу. Та найважливіше — оціни обстановку. Зважаючи на місце, бізнес Роя мав бути успішним, я ж сам його купував для брата. Та за рік той усе розвалив, і я хочу з’ясувати, що пішло не так.
— Я подбаю про це, містере Інгліш.
— Молодець. Вибач, що змушую тебе затримуватися на роботі, але це терміново.
— Нічого страшного, містере Інгліш.
— Візьми із собою Гарі. Не хочу, щоби ти там була сама.
Повернувся Моріллі.
— Зачекай хвилинку, — Інгліш розвернувся до нього і запитав: — Ви зачинили там усе, коли йшли звідти?
Моріллі хитнув головою.
— Я залишив чергувати слідчого. Ключі — у верхній лівій шухляді стола.
Нік переказав цю інформацію Лоїс.
— Адреса — 1356, Сьома вулиця. Офіс на шостому поверсі. Називається «Детективна агенція „Тривога“».
Лоїс запевнила, що вирушає негайно, і закінчила розмову.
Інгліш поклав слухавку, дістав портсигар і запропонував сигару Моріллі. Коли вони обоє закурили, запитав лейтенанта:
— Це був його револьвер?
Моріллі кивнув.
— Я говорив із лікарем. Рана типова для самогубства. На револьвері є відбитки пальців вашого брата. Порох опалив йому обличчя з одного боку.