Цієї ночі він довго не міг заснути, все думав і думав, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Тепер це була людина, яка після тривалої та важкої хвороби нарешті вийшла з лікарні і не знає ще, до якої справи приступити.
Куліша побачив у коридорі.
— Що сталося, бакалавре? Ти насправді жива людина чи, може, ексгумований труп?
— І те, й інше.
— Тоді ходімо в буфет. Поснідаємо. ^ В буфеті вони зустріли Івана. Той сидів один біля столу і, уздрівши їх, кивнув головою на вільні стільці, мовляв, ідіть сюди.
— Розповідай, — сказав Куліш, коли вони взяли сніданок і сіли до Іванового столика.
Заболотний розповів, як, складаючи папери, натрапив на лабораторний зошит і як у нього виник сумнів відносно попереднього обгрунтування роботи.
— Та ти що! — здивувався Іван, який, либонь, уже був знайомий із ситуацією. — Як же він може пропонувати таку роботу Вченій раді? Сьогодні я бачив на столі в мого шефа його автореферат…
— Бакалавре! — Куліш раптом став серйозним. — Вислухай мою думку. Ти будеш останнім дурнем, коли скажеш про це Ковальському. Раджу ось що: напиши його опонентам. Напиши обгрунтування своєї помилки…
— Розумієш, підходить час, коли повинні друкувати ті статті, що ми торік надсилали до редакції. Адже там стоїть моє прізвище.
— То що ти думаєш робити? — запитав Куліш.
— Піду до Ковальського й зажадаю написати до видавництва, щоб нам повернули рукописи.
— Правильно робиш, бакалавре, — зауважив Іван. — Так і дій.
Кулішеве обличчя знову стало хитрувато-іронічним, ніби він надів маску штукаря:
— Уявляю його вираз обличчя, коли ти йому скажеш про це.
Одразу ж після сніданку Заболотний пішов до шефа. Той саме відчиняв двері свого кабінету. Портфель, як завжди, було чимось напхано. На мить йому здалося, що Ковальський дуже схожий на свій портфель. Такий же цеглясто-рудий, такий же пухкий і потертий. Вони так одне одного доповнювали, що простіше було уявити портфель без Ковальського, аніж навпаки.
— Добрий день, Юрію Павловичу.
— А, здоров, здоров. Ти чому на кафедрі не з'являєшся? Мабуть, хворів? Проходь. Мені треба з тобою поговорити. — Ковальський поставив портфель на стіл. — Сідай. Справа ось у чому… Та перш за все, де ти пропадаєш?
— У гуртожитку, — відповів Заболотний.
— Як, ти залишив сім'ю? — На обличчі шефа з'явився вираз справжнього співчуття. — Що сталося?
— Та нічого.
— Ну, так, так. Чужа справа—темний ліс. Не розказуй, коли неприємно… Так що я хотів сказати? Ага, ти, напевне, знаєш, що я працював над докторською? Розумієш, мені не вистачало матеріалу, і я його трохи почерпав із нашого з тобою загального казана. Ти, звичайно, нічого не маєш проти? Саму дрібницю. Ось розішлю реферати й примушу працюва-ти на тебе всю кафедру.
Заболотний бачив, як невимушене розмовляє Ковальський, з усієї сили намагається переконати, що справа не варта навіть того, щоб про неї говорити.
— Ні, що ви, Юрію Павловичу, я не маю нічого проти. Але річ у тому…
— В чому?
— Річ у тому, що матеріал той хибний.
— Як-то? — Веснянки на голому тімені Ковальського стали ніби червонішими, нагадували іржаві плями.
Заболотний поволі розповів, у чому річ, а закінчивши, зажадав надіслати до видавництва листа.
— Ми надішлемо цього листа після мого захисту, — сказав Ковальський. Голос його зривався, цегельно-червоне обличчя стало раптом білим.
— Ні,—твердо мовив Заболотний. — Якщо ви не хочете, то я зроблю це сам. І вже біля дверей додав:
— Я не бажаю, щоб над моєю роботою глузували.
Склянка кави лишалась незайманою. Заболотний сидів біля низенького столика, неуважно дивився крізь великі суцільні вікна. Порепані стовбури акацій здіймались у вітряне небо, розчепіривши віти-пальці, благаючи в неба тихої прозорої блакиті. А небо затрусило снігом. Перший сніг блимотів під ліхтарями дрібними іскрами, мерехтів чарівним блиском.
Заболотний забіг у це невелике кафе, де не скидали одягу, аби з'їсти щось на вечерю та випити склянку кави.
На мить здалося, що вулицею пройшла Віта. «Зараз зайде», — майнула думка.
Вона й справді зайшла… Поряд високий хлопець в імпортному пальті й модних черевиках. Заболотний, опріч волі, глипнув на своє старе, ще студентське, пальто, светр, сколотий ззаду шпилькою. «Завтра ж вранці піду до універмагу, придбаю пристойне пальто», — була перша думка.
Вони ж узяли по склянці соку. Заболотний сидів спиною, але в вікні, неначе в люстрі, все бачив. Він помітив, як похлинулася Віта, впізнавши його. Молодик замовив ще цукерок, та Віта щось сказала й одразу ж вийшла. «А я рідко купував їй цукерки. Доля… Для того, щоб принести комусь щастя, мало знати зайву сотню хімічних формул, із чого складаються речовини або навіть живі істоти. Треба любити. Вона все ж гарна…»
Заболотний відчув якийсь тихий, ниючий біль. Він не міг сказати, що в нього болить серце. Ні. Воно вже переболіло ще того мрячливого вечора.
Вийшов із кафе. Горобці, стомлені денними турботами, тихо сперечалися на гілках акацій, неначе грілися своїм щебетанням.
У гуртожитку на столі, де залишають пошту, знайшов на своє ім'я чотири великих конверти. То були статті з видавництва, які він прохав повернути.
Наступного ранку пішов до інституту.
В кабінеті Ковальського сиділа завідуюча лабораторією. Улесливо посміхаючись, вона давала підписувати йому якісь папірці.
— Дозвольте?
Ковальський швидко повернув голову.
— Почекайте, я зайнятий, — відповів сухо. «А раніше приймав за будь-яких обставин». Заболотний пройшовся коридором, заглянув у дослідницьку. Куліша ще не було.
Нарешті завлабораторією вийшла. Він помітив у її лупатих чорних очах злість. «Ні, це не волохата жаба, як казав Куліш, скоріше — очкова змія. Але що я їй зробив? Втім, нічого дивного, це челядь Юрія Павловича».
— Що ви хотіли? — Ковальський не відривав погляду від папірця.
«А череп блищить, мов бампер на «Волзі». Відгороджується лаком офіційності».
— Я прийшов сказати, що надсилав до редакції листа з проханням повернути статті…
Ковальський підвів голову.
— …Я мотивував своє прохання помилкою, якої ми припустились…
Веснянкуватий череп Ковальського вкрився краплинами поту.
— Ну й що ж вам відповіли?
«На лакованій поверхні з'являються тріщини. Колупнеш, і відпаде шматок блискучого лаку, а натомість зачорніє роз'їдена іржею поверхня». Заболотний розкрив течку й витяг чотири великих конверти.
— Ось. Це наші з вами статті. Я їх одержав учора.
На обличчі Ковальського майнула ледь вловима зміна.
— Володимире Кононовичу, — мовив несподівано люб'язним тоном. — Я дуже шкодую, що між нами останнім часом виникла якась стіна. Повір, мені самому прикро, що все так сталось. Але гаразд. Якщо ти вже так близько приймаєш цс до серця, хай буде по-твоєму. Сідай і переробляй статті згідно з твоєю теорією. Скільки тобі на це треба часу, два, три місяці?
«Так, уся ця сяюча поверхня не що інше, як іржаві струпи, старанно скриті товстим шаром лаку».
— Ні, Юрію Павловичу, — відповів рішуче. — Я вирішив кинути аспірантуру. Не знаю, коли вернусь до цієї роботи… Можливо, в майбутньому, але не тепер. — І пішов до дверей.
XIV
Порепаний чемодан і рюкзак, неначе два старці, стоять біля порога порожньої кімнати. Голі віти акації хитаються перед вікном товстелезним чорним павутинням. Заболотний у пальті й капелюсі стояв посеред кімнати, позирав навколо байдужим поглядом. «Свобода від тілесних страждань і душевних тривог…» — прочитав на підвіконні. Посміхнувся і сів на голу сітку ліжка, яке жалібно зарипіло під вагою тіла.
У коридорі почулися кроки. Йшло двоє. По хвилі постукали.
— Прошу! — гукнув.
На порозі стояв Куліш. На пальті й модному капелюсі з маленькими крисами розтавали сніжинки. З-за спини в нього вигулькнуло руде Іванове обличчя.