— Чого ж ти мене не розбудив?
— Не наважився. Ти так солодко спала… Він трохи вищий від неї — бурий від засмаги, ніби продовження того бурого валуна, на котрому стояли, — посміхався їй, закликав милуватися струмком, що дзюрчав на дні крутого яру, барвистими, немов альпійськими, луками нагорі, де стояв їхній намет.
Вчора, в п'ятницю надвечір, вони зійшли з рейсового автобуса і, покидавши на плечі рюкзак і намет, рушили битою стежкою в бік річечки, а звідти — яром понад струмком ще з півкілометра. І от, крім них, тут хіба що цвіркуни та метелики.
— Піду розпалю примус та зварю кави. — Він відхилився і скочив з каменя.
«Хіба там, де живуть мільйони, не знайдеться місця ще для двох?» — часто запитував Володимир, коли вони тулилися десь у під'їзді. Олена подумала, що зараз їм дає пристанище сама природа.
— Іван Петрович у себе? — різкий чоловічий голос відсік спогади, немов сокирою.
В приймальні стояв заступник начальника — невисокий гладун — рідке волосся на великій голові зачесане на проділ, який нагадував змійку-блискавку. Він споглядав Олену, немов порцелянову статуйку, ледь посміхаючись і неначе дивуючись.
— У себе, — почувся прісний голос Музи Семенівни.
Заступник, не постукавши, щез за дверима кабінету начальника.
— Барахло, — прошелестіло знову від секретарки. — П'ятнадцять років працюю з цим барахлом, і жодного разу не привіталось. Воно має нас тут за меблі.
Олена вклала в каретку останню закладку звіту. Гнучкі білі пальці методично, як важільці, знову забігали по клавішах…
Того суботнього вечора вони повиносили з намету опальники й полягали поряд. По чорному небі неначе хто розметав пригасаюче багаття, й Олені здавалося, що вона згрібає долонями жарини і ось уже нагребла одне сузір'я, друге…
— Ми з тобою знайомі півроку… — сказав тихо Володимир і примовк, неначе прислухаючись до ледь чутного плескотіння струмка. — Я завжди казав, що я тебе кохаю…
Олена кинула згрібати жарини-зорі.
— Я брехав.
«Я брехав, я брехав!!! — краяло, розривало тишу, ніби пиляло живе тіло тиші.— Я брехав, я брехав, я брехав…»
— Так, я тоді брехав. «Брехе-хе-хав, брехе-хе-хав, брехе-хе-хав…» — долинуло жаб'яче десь аж із річки.
— Я ще казав тобі, що ти гарна… Це правда. Я люблю бачити тебе, я люблю, пригорнувшись до тебе, відчувати твою досконалість. Це почуття не є кохання, але, повір, воно гарне. Мені двадцять сім. Я встиг дещо підгледіти у життя. Що саме я підгледів? Це надто складна річ, та й навряд чи висловиш мову почуттів звичайними людськими словами… Я прийшов до тебе духовно спустошеним, либонь, тому так просто злітали з моїх вуст слова кохання, і ця брехня звучала для тебе істотніше за правду. Я знав, що жінки вірять брехні більше, ніж самій правді. Треба тільки цю брехню підмалювати екзотичним пензлем та трохи надати їй перспективи, бо пласкі побрехеньки легко розпізнати. Я це знав і тому брехав тобі сумлінно, добираючи найкращих порівнянь. Це була, якщо хочеш, творчість, під час якої народжуються добірні поетичні образи, глибокі думки… Спочатку ти була дещо здивована, адже ти звикла купатися в бездарних лестощах дрібних залицяльників. Ти знала, що ти гарна, але ж хіба могла ти знати, на які барвисті слова та густі думки може спонукати твоя краса? Не подумай, що я якимось чином готувався, йдучи на побачення. Зовсім ні, з тобою я ніби розумнішав і часто сам дивувався своїм дотепам. Я тебе не любив, але цього ти не могла знати, бо ті брехливі слова кохання мали під собою правдиве тло — мій внутрішній стан, — яке надавало їм перспективи, об'ємності. Ти покохала мене уже через півроку. Я ж тішився з цього й часто, йдучи на побачення, сміявся з тебе і з себе…
Олена не відчувала свого тіла, якийсь дивний спокій, ніби його зовсім не було, а тільки лежить мозок, на якому причаїлась думка, немов на ковадлі, й очікує на молот, що ось гахне й розчавить. Та ще місяць світить, бездушно і люто, як око циклопа.
Володимир підвівся, спустився до струмка. Він стояв, як і вдень, на валуні, заклавши руки за голову, весь ніби всипаний золотим пилом.
— Встань, Олено, і підійди сюди. — Голос, змішаний з плескотом струмка, був ніби й не його.
Вона, мов сновида, спустилася до нього, в нерішучості зупинилася біля валуна. Цієї ж миті його міцні руки підхопили й поставили її поряд.
— Послухай-но, дівчино, я брехав тобі майже півроку. Я добирав найзухваліших компліментів і найпереконливішого тембру голосу. Я так творчо брехав, ніби переконував не тебе, а себе. І, знаєш, я переконав себе. Я почав вірити в усе те, що казав, і чим далі та віра ставала такою глибокою й міцною, що набула змісту правди. Брехня, в яку повірив сам брехун, стає для нього правдою. Отже, все, що було колись, для мене відпало, мов горіхове лушпиння — міцне, але потрощене. Тепер маю зерно нової правди. Ось воно стоїть, темніше за ніч, і часто дихає.—Володимир несподівано міцно пригорнув її.
Молот не розчавив думку, а місяць ніби посміхався, утираючись легкою хмаринкою, що линула кудись нічним небом. Олена відчула в прохолодному повітрі його теплу міцну статуру.
— Мерзотник ти, Володько, — тільки й сказала після пекучого цілунку.
А тиша раптом заґелґотіла так голосно, що Олені здалося, ніби вона повиймала з вух вату. Дзюрчав струмок, сюрчали цвіркуни, десь із річки долинали жаб'ячі теревені — «мер-р-зотник, мер-р-рзотник, мер-р-рзотник». І це слово звучало наймилішими лестощами.
Місяць майже торкався чорної трапеції — намету на горі, немов хотів до нього вкотитись… «ТАКИМ ЧИНОМ, ПРОДУКТИВНІСТЬ ЗА КВАРТАЛ»… Олена закінчила друкувати останнє речення, витягла закладку з каретки. «Помилок, мабуть, наробила…» Хоч наперед знала, що найкраща якість друку бувала тоді, коли під час роботи думала про щось інше. Очі автоматично подавали інформацію на пальці без участі свідомості. Про всяк випадок проглянула текст, бодай не чути малясово-повчального голосу начальника. Помилок не було. «Хіба я така гарна?» Прилаштувала біля машинки люстерко. Очі й насправді сірі, як чисте світанкове небо. В затінку довгих чорних вій танули рештки споминів. Він казав, що коли б мав хоч пога-ненький курінь, то вже давно забрав до себе. Та що поробиш, поки що він ходить в молодших науковцях, отже, про квартиру можна лише мріяти. Вона йому казала, що стоїть на черзі, до того ж десь на початку, але він тільки посміхався поблажливо та трохи іронічно… Олена провела гребінцем по прямому білявому волоссі, і кожна волосина блиснула золотим відливом. «Гм… Усі чомусь кажуть, що я фарбую волосся…» Пригадалось, коли вона вперше побачила Володимира. Поїзд стояв у Синельниковім лише п'ять хвилин. Вона вскочила до вагона разом із свистом потяга. Сумка врізалася в руку, й вона, віднайшовши вільне місце, прилаштувала її в кутку. Навпроти — молодик років двадцяти п'яти невідривне дивився у розширмлене вікно. Олена скинула пальто, на якому палахкотіла руда лисиця — мамин подарунок, — і по-вісила поряд. Більше тижня відпочивала у батьків. Довго спала, годинами сиділа біля телевізора, перечитувала журнали, привезені з міста, інколи заглядала в гості до подруг, які здебільшого повиходили заміж і тепер мали свої турботи. Але все це їй встигло остогиднути — і телевізор, і журнали, і навіть мамине піклування. Зараз вона прагнула швид-ше до міста, почути знайому мелодію вулиць, пірнути у вир руху. звуку, кольору, їй здавалося, що потяг надто повільно набирає швидкість.
А молодик навпроти невідривне споглядав засніжені горби, балки, темні смуги чагарників, і, здавалось, крім забрудненого вікна, для нього більше нічого не існувало. Його руки уперлися ліктями в якийсь ілюстрований журнал, підтримуючи підборіддя, немов дві колони. Олена вперше наштовхнулася на таку байдужість. Міг би хоч поцікавитись, хто його сусідка, тим паче в купе тільки отой дідуган у потертій шинелі чи то залізничника, чи то міліціонера. Чоловік, ніби відгукуючись на її думки, на мить одірвався від вікна, полоснув по ній зосередженим поглядом і знову втупився у вікно. Вона подумала, що, може, він її соромиться — таке вже траплялось, коли молодики, ба навіть старі, в її присутності не знали, як триматись, і тому ховали очі. Але ні, вилицювате обличчя з тонким прямим носом було бліде, аж надто бліде, щоб вислов-лювати будь-які почуття; тільки ледь розкосі очі клали на нього тінь іронії та глузування. Ковзнула поглядом по білій сорочці зі старанно пов'язаною краваткою, під піджаком вгадувалась ладна, тренована статура. На полиці зверху стояв, мабуть його, величезний, туго напханий портфель. Почала вгадувати, куди він їде та яка в нього професія. «Мабуть, інженер, їде у відрядження чи з відрядження, — подумала. — Або студент, повертається з канікул. Втім, для студента він застарий, бо серйозністю так і холодить».