Потяг повернув, і сонце тепер жбурляло у вікно свої сліпучі промені. Незнайомець на мить примружив очі, ледь усміхнувся. На обличчі майнула лагідна усмішка.
— Дозвольте ваш журнал. Ви все одно не читаєте… — вихопилось у неї так несподівано, що не встигла навіть подумати.
— Прошу. — Чоловік якось дивно глянув, ніби він її вже знав і тепер шукав у рисах ї обличчя ствердження цьому. Усмішка, викликана сонцем, зникла, в його зіницях блукали спомини, які відбивалися на різко окреслених, хоч і по-дитячому припухлих губах то лагідністю, то, як здалося Олені, болем, та тільки не виразом, який так приємно бачити і який з'являється у чоловіків, коли ті на неї дивляться.
Вона взяла журнал, намагалася заглибитись у якесь оповідання, але оповідання було нецікаве, бо перечитувала абзаци, аби дійти змісту. А може, то їй заважали оті дивні очі навпроти, які пасли свої спомини по її обличчі, волоссі. Почала пригадувати, чи всг в неї гаразд, чи немає в зовнішності чогось такого, що викликало б посмішку у того, навпроти. Ні, у неї все добре. Дарма тільки не підвела повіки. Але молодий чоловік знову втупив погляд у вікно, він більше не посміхався сонцю, а тільки мружився прикро, бо сонце заважало йому дивитись. Відзначила, що в нього гарні білі руки з довгими пальцями, він відбивав ними якусь мелодію. Чому, й сама не знала, але він був їй чимось цікавий. Не сказати б, що гарний, ні, але в ньому було щось таке, що вабило більше за будь-яку красу. Либонь, трохи розкосі очі, що робили погляд неначе зухвалим і глузливим, але ні, таке враження складається, коли дивитися на нього трохи збоку. Коли ж він сказав «прошу» і глянув на Олену, вона побачила розумний, неначе важкий від думок, погляд, у якому й натяку не було на глузування або зухвальство. Більше того, вона побачила в тому погляді себе ніби з іншого боку. Він дивився на неї не як на гарну дівчину, до якої можна залицятися і яку можна й не мати всерйоз, а як на людину абстрактну, з власним глуздом і гідністю. Після такого погляду починаєш себе поважати. Олені навіть прикро стало: ось так, побачиш путню людину та й розминешся з нею. Напевне ж, їде кудись далі, і через дві години вона залишить його біля цього каламутного вікна, й він сидітиме зі своїми думками неначе її тут і не було.
Сонце пливло по обрію, і швидке проміння ніби збивало у вагоні пилюку. Олена таки дочитала оповідання…
Глухо розчахнулись двері кабінету. Заступник начальника, ґречно посміхнувшись Олені, поплентався до виходу. Він ішов, неначе викидав недбало поперед себе ноги, відхилившись трохи назад, ніби для рівноваги.
— Рисак, — відзначила Муза Семенівна, коли той був уже в коридорі.—Хоча б один раз прийшов у випрасуваних штанях…
«Така вже вона, ця Муза Семенівна, коли не злюбить кого, то назавжди».
…Поїзд зробив останню зупинку перед містом. Незнайомець все сидів, заглибившись у думки, навіть не позирав у вікно, як раніше… Шарпонуло вагони.
— Мабуть, із канікул повертаєтесь? — Його запитання було несподіванішим від різкого свистка потяга.
— Так… Власне, ні. З відпустки.
— Чому такий час обрали? Влітку треба відпочивати.
— Не завжди випадає влітку.
— Так, так. Розумію…
Було видно, що розмову він почав, аби згайнувати час. Вона подумала, що по голосу він, мабуть, доросліший, ніж видається. Слова супроводжувались густою думкою. Такий голос мусить мати людина, яка багато думає.
Повз їхнє купе пройшло кілька чоловік з валізами та сумками. Дідок у шинелі теж почав лаштуватись, навскіс блимаючи на Олену та її сусіда.
Олена помітила на обличчі молодого чоловіка нетерпіння. «Невже він теж зараз виходить?» Раптом застугоніло, загуло, і побігли за вікнами балки мосту, швидкі, мов тіні. Незнайомець знову припав обличчям до віконного скла, немов хотів остудити його. Сонце за вікном уже торкнулося обрію, пофарбувавши все навколо в червоний колір: засніжені поля, переліски, скрижанілий Дніпро. Потяг рівно стугонів над прірвою. Вже виднілася набережна, що відгороджувала Дніпро від міста багатоповерховими кам'яницями, виднілися водні станції — порожні та сумні, а з іншого боку чаділа гігантськими трубами приміська ДРЕС.
Гуркіт обірвався так само раптово, як і почався. За вікном засіріли якісь будови, з'явилися залізничні колії, вагони приміської електрички. Потяг наближався до вокзалу. Сусіда накинув сіре демісезонне пальто зі смужкою сірого каракулю на комірі, натягнув пелехату кролячу вушанку. «То він теж виходить». Не знати чому зраділа. Він поглядав, як вона вовтузиться біля важкої сумки.
— Давайте допоможу — і, не дочекавшись відповіді, взяв у неї ношу.
Дістав з полиці портфеля. Вона йшла слідом, ховаючи розчервоніле обличчя в руду лисицю.
Довго очікували на трамвай, їй хотілося, аби трамвая довше не було, бо з його приходом вони розлучаться, зникнуть одне для одного в мільйонному місті.
Над дахами ще плавали клапті короткого березневого дня, а на вулиці вже сутеніло.
На розі жалісливо проверещав трамвай. Фари ніби плакали в сутінках жовтими сльозами. Ось зараз вони сядуть, а потім кожен зійде на своїй зупинці…
Він допоміг їй занести у вагон сумку.
— Коли матимете бажання й час, приходьте завтра до кінотеатру «Космос», — стояв, очікуючи відповіді.
Олена всміхнулась, і він виплигнув майже на ходу.
Йому треба було в інший бік.
III
В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.
— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.
— Ні про що.
— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.
— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.
Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. «Мабуть, якась реліквія…»
— Навіщо, кажеш? А вже того, що «ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан». Кандидатом наук, — додав по хвилі.
— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором.
— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?
— Каже, що йому це ні до чого.
— Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?
— Нічого. Навіть у Крим запрошував.
— Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком.
— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?
— Ні. Я б теж відмовився.
— Чому ж тоді дарма?
— Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок.
— Ви ж знаєте, що я вже кинув.
— Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.
— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?
— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш.
— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.
«Либонь, уже тридцять п'ять колезі…» — подумав Заболотний.