Задзвонив телефон.
— Слухаю… Олено! Добридень! Ні, сьогодні вільний. Зустрінемося, звісно. Я за тобою зайду.
…На заході сонячне проміння гострим промінням протинало хмари. Пройшовши квартал від зупинки, Заболотний опинився в тісній, немов коридор, вуличці. З прочиненого вікна на першому поверсі наріжного будинку долинало стугоніння друкарської машинки…
«Якась бліда. Чи то лампи денного світла обливають блідістю?»
— Посидь хвильку, — показала в куток. Зникла з паперами за дверима начальника.
Під товстим склом — фотокартка молодиці, що стоїть біля куща бузини. Очі звужені в лукавому прищурі. «Муза Семенівна», — здогадався.
Олена повернулася. Слідом — літній чоловік у темному костюмі.
— Мабуть, це і є Володимир, з яким ви розмовляли сьогодні по телефону? — показав той на Заболотного.
Олена кивнула.
— Познайомте ж нас. — Чоловік простягнув руку. — Іван Петрович. Заболотний потис, назвався.
— Отож я сьогодні здивувався, коли почув, що Олена з кимось розмовляє. Це за два роки вперше.
Олена вкинула в сумку гребінець, накрила машинку.
— До побачення, Іване Петровичу.
— Завтра приходьте після обіду. — Начальник закривав кабінет. — І спасибі, що виручили з цим звітом.
Сутеніло. Звідкілясь налетів вітер. Він сірим привидом нишпорив по дахах, шарпав верхівки акацій, віщував осінь.
— Ти йому сподобався, — сказала Олена.
— Звичайна ввічливість.
— Ні, ні. Ти йому сподобався, я знаю.
— Він чимось на Садка схожий. Сухий і згорблений, ніби щойно рюкзак скинув. Правда, у мого шефа густе волосся, та й молодший значно.
— Він удівець, — сказала Олена. — В нього є син. Наступного року інститут закінчує. Бідолаха Муза все життя жде, що Іван Петрович помітить її зітхання.
В кафе «Вареники» не було майже нікого. Крізь прочинені на кухню двері долинало брязкання посуду та балачки дівчат із обслуги. Заболотний помітив, що Олена силкується над кожною ложкою супу. Лице біле, мов крейда.
— Ти не захворіла? — запитав він.
— Ні… Не захворіла, — відказала. Вона неначе боялася відвести очі від тарілки.
На її обличчі була якась непевність. Володимир помітив це ще раніше. «Що трапилось? — майнула тривожна думка. — Невже… Ллє ж коли це так, то чому вона мовчить?»
Олена поклала ложку, ковтнула гарячого какао, до вареників так і не доторкнулась.
— Ходімо, Володю, тут чадно.
Вітер зухвалішав. Він люто шугав у кущах на бульварі, мів асфальт. Олена, здавалося, не відчувала, як куйовдиться її волосся. Взяла несміливо під руку Заболотного, мовчала.
«Запитати? — думав він. — А коли щось інше?»
Вони пройшли мовчки цілий квартал. На перехресті вітер хлюпнув йому в лице запахом Олениного волосся, запахом тієї ночі над струмком.
— Щось трапилось, Олено? — несподівано зірвалося питання.
Вона здригнулась, зняла долоню з його руки.
— Я вагітна, — видихнула.
Хоч Заболотний і сам передчував цю новину, все ж її слова влилися в нього незнаним досі почуттям. Почуттям, що стало останнім щаблем до переходу його в іншу якість. Відповідальність—ось чого бракувало Заболотному. Зараз він цю якість мав. Усе, що було в нього до цього часу, здалося йому незначним. «Людина без відповідальності — неповноцінна. Та людина живе тільки для себе. Вона — егоїст». Відчув раптом, що в ньому прокидається почуття дивовижної єдності з цією біленькою дівчиною, таке сильне почуття, що він відчував Олену частиною свого тіла, частиною свого єства. «Але ж чому в її очах стільки смутку?»
— Тебе це гнітить?
— Ще й як гнітить, Володю…
— Я знаю, тому, що ми не одружені. Зараз же віднесемо до загсу заяву…
— Не це мене бентежить, Володю… Ми не маємо ні кола ні двора. Та й твої наукові справи…
Заболотний відчував, що вона висловлює думки, які гадала почути від нього. Він ладен був заприсягтися, що вона так не думає. Сказав трохи жартома, трохи іронічно:
— Твоїй поміркованості можна позаздрити. Олена мовчала. Вони повернули в тісну вуличку. Віддалік вітер хитав ліхтар. Світло від нього бризкало жовтизною то на брук, то на сіру стіну триповерхового будинку.
В альтанці було темно й затишно. Єдине вікно ледь світилося в кінці двору — тітка Марта, либонь, дивилася телевізор. Заболотний міцно пригорнув Олену.
— Не журись. Усе буде гаразд. Поспитай тітки Марти, чи не візьме ще одного жильця.
Була дев'ята ранку, коли Заболотний прокинувся. Сонячний зайчик весело бавився на картині. Швидко одягнувся, почав голитися. Піймався на думці, що пильно розглядає в люстрі своє обличчя. Колись уже була така ситуація. Він водив електробритвою по сірих щоках, тоді йому гидко було дивитися на себе. А зараз? Зараз він бачив у очах заклопотаність… Ні, зібраність.
На вулиці похолоднішало. Вчорашній вітер неначе вимів із міста все тепло.
Садка Заболотний зустрів у коридорі. Той саме виходив із кабінету начальника відділу.
— Привіт, шефе!
— Здоров! Чого тут тиняєшся? Відпочив би. Вони зайшли до кімнати. Заболотний, розповідаючи Седенкові про вчорашню розмову з Оленою, відчував якесь хвилювання, неначе він сам уперше про це чув. Садко дістав цигарки і запальничку, мовчки припалив:
— Хоч нічого собі дівчина?
— Як на мене, хороша.
Вони сиділи якийсь час мовчки. Садко підкидав на долоні запальничку. Від неї тхнуло бензином. Нарешті сказав, кивнувши на стіл Заболотного, де в безладді лежали папери:
— Щось уже зробив?
— Дві глави.
— До кінця відпустки закінчиш?
— Думаю, що так.
Садко загасив цигарку об фарфоровий тигель, який мав за попільничку, вголос розмірковував:
— Ковальський всім показує ту нашу статтю — нарікає, що його обійшли. Більшість людей знають, що він за один, та знайдуться й такі, що повірять. А це вже, так би мовити, громадська думка… Я ж у цій ситуації мало чим тобі зараджу… — Садко підвівся, став походжати по кімнаті. — Іван добре знає твою дисертацію. Хай би він поговорив з професором Гнатенком. Га? Щоб той став твоїм другим керівником. Розумієш?.. його авторитет заткне горлянки всім ковальським. Ковальський просто мікроб…
«Седенко офірує самолюбством, адже коли професор Гнатенко стане другим керівником, Садкова частка в цій роботі явно потьмяніє».
Володимир почувався ніяково, хоч і вдячний був Садкові.
— Шефе, обійдемося якось уже самі… Садко Матвійович зупинився посеред кімнати. Його пелехаті брови нагадували кущики сухої трави. Погляд із-під тих брів був швидкий і колючий.
— Я не ревнуватиму, — проказав іронічно Садко. — Навіть от що: я сам піду до Гнатенка — так буде краще.
Моторолер звернув із шосе на ґрунтову дорогу, підкотив до самого берега, уткнувшись переднім колесом у пожухлий очерет. На другому боці річки, здавалося, хтось розклав велетенську ватру — мусянжеві верхівки дерев — то язики полум'я. Тільки дим не валить в прохолодне небо.
— Сьогодні ми запалимо прощальне багаття, — сказав Іван.
Заболотний розминав м'язи, що затерпли від подорожі. Двадцять кілометрів їхали майже годину. На синіх клубах моторолера приліпилася пилюка, фара журливо схилилася на бік.
Сьогодні він прийшов до Івана, аби дізнатися, чи Гнатенко проглянув дисертацію. Іван саме виїздив із воріт; помітивши Заболотного, запропонував і йому розвіятись. І ось вони. тут.
Іван скинув шкірянку й шолом. До його волосся, здавалося, теж торкнулась осінь — руде, як і все навколо. Почав збирати і складати на купу сухий очерет, бур'ян. Окуляри спадали, і він щораз притискав їх. до худого, в ластовинні обличчя.
Заболотний приніс оберемок бадилля з кар-топляного поля, що було віддалік. В повітря заструмила тоненька цівка. Почувся тріск — вогонь поглинав одну стеблину за другою. Ось він добрався до картоплиння, і одразу вдарило клубами білого диму.
— Так, це наше прощальне осіннє багаття. — Іван розпушував палицею бадилля. — Два роки тому ці слова сказала мені одна дівчина. На цьому ж самому місці, в цей же самий день. Після того я її більше не бачив. Наше прощальне осіннє багаття, — повторив Іван. В його словах чулась сумна іронія.