VI
Була субота.
Віта ловила щонайменший шурхіт за дверима. Ось-ось мав прийти Володимир. Понад чотири місяці вони жили в них — батьки самі запропонували. А чому б і ні? їм вистачає однієї кімнати. Он її подруга, що торік вийшла заміж, ще й досі живе з чоловіком у різних місцях — вона в батьків, він у гуртожитку. Одне до одного в гості ходять… Занепокоєно позирала на годинник: скоро дев'ять, а його все немає. Може, пішов у гуртожиток забрати свої речі, тому й затримується? А вона так поспішала додому. В кінці роботи сиділа в копіювальній, як на шпильках — була певна, що Володимир уже очікує на неї.
Почулося клацання замка. Вона кинулася в сіни. Володимир стояв стомлений, нерішучий, ніби завітав тільки на хвилинку і ждав, поки запросять до господи. Пригорнулась до нього і відчула, що пальто на ньому мокре — надворі йшов сніг.
— Чому так пізно? — запитала стурбовано.
— Робота… — Заболотний скинув пальто, попрямував до софи.
— А я хотіла з тобою в кіно… — Вона сіла поруч і, поклавши руки йому на плечі, зазирнула в очі.— Підемо? На останній сеанс іще встигнемо.
На мить здалося, неначе поряд сидить якась чужа жінка в тоненькій ситцевій сукенці. Сидить і йому, серйозній людині, говорить несерйозні речі.
— Я стомився, Віто, — легенько пригорнув її.—Давай іншим разом. Відсунулась. Очі скривджено спалахнули.
— І так завжди. То тобі немає часу, то ти стомився… — Відвернулася до вікна й напружено стала вдивлятися в темряву. — Як дружина, я маю право на твою увагу?
Заболотний мовчав. «Я ж не гуляю, — майнула думка, — і не пиячу. Про яку увагу йдеться? Що в кіно не ходжу? Так немає ж часу!»
— Залізти в черепашачий панцир і мовчати — це найпростіше. Я питаю, в мене є право на твою увагу? — знову запитала Віта.
— Помовч, — порадив тихо.
Очі її раптом сипнули дрібними синіми іскрами. Вона схопила зі столу тарілку й жбурнула на підлогу.
Він підняв черепок.
— Муліт. Три алюміній два о три на два сі о два… — глянувши на злом, коментував із виглядом експерта. — Класичний спосіб розв'язання сімейного конфлікту.
Це ще більше розпалило її.
— Ти, ти… — силкувалася щось сказати. Вмить схопив її на руки. Вона пручалася, щось безладно кричала, а він, як малу дитину, носив, гойдаючи, по кімнаті. Нарешті притихла, й Заболотний відчув, як руки обвились навколо його шиї. Він міцно поцілував в палаючі губи, поставив на підлогу. Зайшла теща.
— Що у вас тут за гамір?
— Нічого, мамо, тарілку ось упустила, — мовила винувато.
— Приділив би їй трохи уваги… — докірливо глипнула на Заболотного.
— Вже почав приділяти, — відказав.
— …Не можна ж весь час віддавати роботі. У тебе є дружина. Вона, бідна, весь вечір чекає на тебе, нудиться… Сідай поїж, та сходіть у кіно.
…З кіно поверталися порожньою набережною. Дніпро вже засклився кригою, нахурделило кучугури на березі, позникали човни з причалів, лише старий баркас горбився гори-черева, підпираючи одним боком чималий замет, та ген-ген у північному небі блимотіли з того боку Дніпра на дресівських димарях вогні.
— Розумієш, Ковальський забрав наш експериментальний матеріал до своєї докторської. Мені не шкода, але виявляється, коли він захистить докторську, я не матиму права на кандидатську. Я мушу зробити мою дисертацію швидше, ніж він захистить свою. Тоді ніхто не матиме збитків, ні він, ні я.
— Кинув би ти, Володю, цю науку. Ну що тебе в ній принаджує? Сказати, платню добру отримуєш, так ні… А працюєш, як робот.
— Платня тут ні до чого. Та й навряд чи я зможу займатися чимось іншим… Коли щиро, мені навіть подобається така напруженість, як зараз.
— Не розумію, яка в цьому романтика. Ти ж не завжди встигаєш навіть поїсти. Л прийдеш додому, ляжеш — і тут же, хоч гармати коти…
— Гарна зима в цьому році,— сказав Заболотний.
— Ну припустимо, що ти чогось доможешся. Але ж це буде не через рік і навіть не через два. А роки, Володю, минають… Нехай потім ти будеш ученим, професором, але ж молодим ти вже ніколи не будеш. Реакція життя тече лише в одному напрямку, як кажете ви, хіміки. В одному!
Володимир стромив руки в кишені ц, здавалося, не чув, про що говорить Віта. Він з цікавістю розглядав чорні, порепані стовбури акацій. Гігантська багатоніжка — міст — тепер здавався замурованим довгими ногами в ріку. його мигаючий ліхтарями кілометровий хребет кидав світло на кригу, й воно розливалося калюжами, немов олія, тьмяно поблискувало. Нараз щось розпанахало північну тишу, набігло з-за хмари на хребет, замерехтіло вогниками, заторохтіло, ніби дрижаки пробігли по спині багатоніжки, й по хвилі зникло, тільки долинав дедалі слабший відгомін. Майнула думка, що колись і його потяг прогуркоче над Дніпром, відносячи кудись у безвість від усього звичного й рідного. «Ні, цього не повинно бути. Не повинно!.. — зіщулився від крижаного подиху вітру. Відчував, що не зможе без Дніпра, без цього порепаного сірого баркаса, без вогнів на дресівських димарях, без роботи. «Нехай Ковальський написав свою докторську. Нехай. Але ж це тільки перший варіант. Він її перероблятиме. Ще побачимо, хто закінчить раніше… Шкода, Віта не хоче зрозуміти».
…Віта лежала з розплющеними очима… їй було п'ятнадцять, коли вперше побачила його на водній станції. Він не звертав тоді уваги на біляве дівча, яке часто сиділо на причалі, нишком спостерігаючи, як він порається біля човна. А дівча потихеньку творило собі з нього ідеала — та чи й не ідеал: гарна тренована статура, інтелігентне обличчя, і головне — очі: сірі, з лукавим прищуром. Якось, сідаючи на весла, сказав їй: «Хочеш покатаю?» Вона вмостилася біля стерна, а він гріб. Човен летів стрілою, залишаючи позаду буруни від весел. Майже годину здіймалися міцні м'язи на Володимирових раменах та грудях, аж доки вони знову не зупинилися на причалі. «З тебе вийде непоганий стерновий». Усміхався вже, як давній знайомій.
По тому минуло три роки. Вона коли-не-коли бачила його, але він був з друзями. Правда, не забував кинути «Привіт!». Либонь, мав її все ще за підлітка. Та одного разу — тоді вже закінчила школу і рік, як працювала, — вона прийшла на берег, і перший, кого побачила, був Володимир. Ім'я — це єдине, що вона про нього знала. Він відпочивав на старому перекинутому баркасі. В його погляді було здивування. Чемно привітався. Вони сиділи дотемна, про щось говорили, а потім він провів її додому.
Віта подумала, що колись таке яскраве щастя зараз ніби вилиняло. Вона щодня поспішає з роботи, аби швидше з ним побачитись, а натомість години терпкого чекання та його стомлений погляд. Він весь час про щось думає, думає… В такі хвилини вона почувається зайвою, поза його думками. Колись, іще студентом, він казав, що вирішив присвятити себе науці. Тоді це їй здавалося романтичним. Вона бувала горда, коли розповідала подругам про нього. Що й казати, їй заздрили й заздрять. Та чи втіха це? Хіба отакі взаємини будуть між ними все життя? Пригадала подругу по роботі — чоловік її теж науковець, проте знаходить час майже щодня приходити за нею… А може, Володимир розлюбив? Подумки глянула на себе збоку. Глянула не своїми очима, а очима чорноволосого інженера з конструкторського відділу, який часто заходив до неї в копіювальну. В тих очах було захоплення… Ні, Володимир не зможе розлюби-ти…
VII
Білі сніжинки-комети полосували нічну порожнечу і скочувалися по теплому склі прозорими краплинами. На мить здалося, що він у батьківській хаті, що йому зараз дванадцять чи тринадцять років. Дитячий погляд все глибше й глибше занурюється в темряву, борсається, намагається осягнути таємницю ночі, таємницю снігу. В хаті пахне картоплею. Бабуся обдирає лушпиння й кладе її паруючу на полив'яну тарелю. Ось-ось має прийти батько з депо, де він працює слюсарем. Бабуся наллє в три блюдця пахучої олії…