Спогад тане, відлітає в ніч. Біля столу темноволоса дівчина в білій кофтині схилилась над аркушем міліметрового паперу. В мензурці букетик гвоздик.
«Отут наші аспіранти, Любо, — пригадав Заболотний. — Проходь, проходь, не соромся. Володимире Кононовичу, ця дівчина — студентка-дипломниця. Познайом її з обставинами, введи в курс справи… Будеш у неї науковим керівником. Ну, я пішов. Привіт бакалаврам».
Ковзнув поглядом по періодичній системі — її недавно повісила Люба — між вікном та витяжною шафою. «Вольфрам. У перекладі — вовча паща… Уран. У Ковальського є кіт Уран. Здоровенний котище — сибірської породи. Любить, коли Ковальський плеще його по боці долонею-оладкою, голосно мурчить, аж сопе від насолоди. А Ковальського дружина кличе Юреком. Ха-ха, Юрек… Дружина — дебела жінка. Обличчя гарне, але мертвотно-бліде, неначе з недопеченого тіста. В університеті працює. Доцент…»
Раптом відчув голод. «Під витяжкою лежить пакунок із їжею. Віта вранці непомітно впхнула в кишеню».
Поклав перед Любою бутерброд.
— Пригощайтесь.
— Дякую. Я вже їла, — сором'язливо блиснула чорними очима. — Одна крапка весь час випадає з графіка. Я вже тричі повторювала дослід. Ось тут, — показала ділянку на графіку.
— Цікаво… — наморщив лоба. — А що це за буфер? Чи не бреше потенціометр?
— Мені здається, тут справа не в буфері. Я його готувала зовсім недавно. Скоріше тут утворюється якась нова речовина.
— Нова речовина? Можливо, маєте рацію… Треба ще раз переглянути літературу.
В коридорі почулися знайомі кроки, а згодом легенький стукіт у двері.
— Заходьте.
На порозі з'явилася Віта. Метнула бентежний погляд на Любу, на Заболотного, котрий здивовано усміхався — вона ще ніколи до нього не приходила.
— Я невчасно? — втупилася в букетик гвоздик, від чого вони ніби затлілись.
«Ось-ось запалають», — подумав Володимир.
— Проходь, проходь. Ми вже скінчили роботу. Приберемо тільки, — заметушився. — Вибачте, я вас не познайомив…
— Віко, чому ти така сумна? — запитав,
коли вони вже ішли засніженим проспектом.
— Ні, ні, все гаразд.
— Та, мабуть, негаразд, коли мовчиш. Адже ти завжди мені про щось розповідала, — зазирнув їй у вічі. Вони ледь жевріли холодним вогнем, нагадували нічні вікна, світло яких ледь пробивається крізь щільні ширми. «Що за цими ширмами? Чи не ревнощі? Вона якось дивно дивилася на Любу, на квіти…»
— Ти ревнуєш, Віто?
— З чого ти взяв? — відповіла поспіхом.
— Вчора я сказав, що працюю з Любою, а сьогодні ти прийшла до мене в лабораторію.
— А що, не треба було? Добре, я цього не робитиму.
— Навпаки. Мені було приємно. Вони проходили мимо кінотеатру. Було пізно, й біля каси стояло лише кілька чоловік.
— Ходімо в кіно, — запропонував. Замість відповіді взяла його під руку, щільніше притиснулась.
VIII
«Напевне, Люба має рацію. Тут щось утворюється. Інакше чому б так швидко мінялася кислотність… — поспішаючи, лаштував установку для вакуума. — Але терпіння, терпіння…»
За вікном була ніч. Лише з протилежного боку жовтіли вікна багатоповерхового будинку.
Заболотний натис пускач. Насос спочатку дзвінко, а потім глухіше, глухіше запрацював, висмоктуючи з-під ковпака рештки повітря. «Ого! Вже одинадцята, — зиркнув на годинника, стомлено сів до столу. — Цілий тиждень згайнував на лаштування. Навіть Люба не витримала й пішла раніше. Але установку налагоджено». Перед ним стояло невелике люстерко. «Неохайним стаєш, хлопче, — угледів бліді щоки, втикані густою щетиною. — Щось перекусити б…» Розгорнув пакунок із двома шматочками ковбаси та скибочкою хліба, які залишилися ще з обіду. «Вистачить. На ніч не слід багато їсти». Насос глухо працював, ніби хтось кулаком гатив у тонкий перестінок. В сусідньому будинку тепер світилося лише в одному вікні.
«Спробувати відсмоктати воду, але ж це забере багато часу… Все ж залишусь, — вирішив. — До третьої, напевне, відсмокчеться. А завтра — на рентген. Побачимо, що там утворилося…» На мить подумав, що вдома будуть хвилюватися, та цікавість перемогла, й він, діставши з ексикатора образки, почав ставити під ковпак.
— Добрий вечір.
Заболотний озирнувся. На порозі стояв ін-ститутський сторож. Вуса і комір кожуха прикрашено льодовими бурульками.
— Оце оглядав інститут, дивлюся, світиться. Аж не повірив, що в таку годину може ще хтось працювати.
— Проходьте, сідайте. Можете скинути кожуха. Тут тепло.
Сторож розстібнув ґудзики, але кожуха не скинув.
— Старий уже. До тепла тягне… А ваше вікно я примітив. Завжди в ньому світиться. Вже кругом, бува, повимикають, а тут горить, горить…
— Сідайте, — знову запросив старого Володимир.
— Мабуть, шанує вас начальство. Адже мало хто так багато працює.— Старий зручніше вмощувався на стільці.— Юрко Ковальський у вас за начальника?
— Юрій Павлович Ковальський. Ви його знаєте?
— Для вас Юрій Павлович, а для мене він Юрко.
Дід прилаштував ціпок між колінами й почав терти долоні.
— Клятий холод. Не відійду ніяк. Заболотний витяг з шафи колбу зі спиртом.
— То, може, трохи погрієтесь? — підморгнув.
— Трохи можна, — погодився дід, ще дужче розтираючи руки.
— Ось тільки нічим закусити, — сказав Заболотний.
— То не зле, аби водичка була, щоб запити… А собі ж чого не наливаєте?
— Не можна. Мені ще працювати… Дідові щоки розчервонілись. Здавалося, він не такий уже й старий.
— Скільки ж вам років?
— Стільки ж, як і вашому начальникові.
— Гм…
Чоловік на вигляд був старіший від Ковальського принаймні років на десять. Мав густе, вибілене сивиною волосся.
— Так. Ми з Ковальським ровесники. В одному дворі колись жили. Тільки долі наші склались по-різному. Його батько за часів непу тримав галантерейну крамницю, і Юрко мав змогу вчитися. А я на завод пішов, бо треба було матері допомагати. Сім'я в нас чимала, а батько загинув десь на Перекопі… А Юрко хлопець негордий. І підвезе, бувало. Ще ніхто в місті не мав автомобіля, а він їздив на емці. Тепер «Волгу» має. Гарне авто. Береже він його.
— Ви вже, мабуть, на пенсії? — поцікавився Заболотний.
— Давно. З сорока п'яти років. Тросом литку вирвало. Пішов із заводу по інвалідності…— Сторож підвівся й почав застібатись. — Щось довго я патякаю. Спасибі за горюче, синку, за тепло. Тепер можна довго ходити.
— Прошу. Заходьте, як замерзнете… — Заболотний поцокав нігтями по колбі.
Той посміхнувся й вийшов.
Тільки тепер Володимир помітив, що чоловік шкутильгає.
…Минула третя ночі. Вимкнув насос. Стало незвично тихо. Десь у трубах булькала вода та в коридорі турчав трансформатор. Володимир простелив на підлозі дві газети, халати: свій і Куліша, під голови поклав два томи «Хімічної енциклопедії» і вимкнув світло.
IX
— Що діється між нами? — почув голос Віти. — Чи не час з'ясувати стосунки?
Вона стояла до нього спиною, ковзала праскою по білизні.
Володимир не відповідав.
— Мовчати ти вмієш. Це я знаю.
— Мила Віто, — відірвав погляд від журналу. — Не треба так збуджувати уяву. Нічого, власне, не сталося.
— Не сталося?! Яким же треба бути товстошкірим, щоб не розуміти, що сталося майже непоправне!
— Не треба так багато емоцій. Говори спокійніше.
Заболотний відклав журнал.
— Я відчуваю, що ти стаєш для мене все більш і більш чужим. Навіть твій ввічливий тон — це тон сторонньої людини. — Віта нервово водила праскою по білизні. — Я іноді заздрю тим середньовічним жінкам, яких п'яниця-чоловік бив мало не до смерті, а потім, коли минав хміль, розчулено прохав пробачення. Твоє мовчання гірше від усіляких насильств. Навіть мама помітила, що ти не приділяєш мені ніякої уваги. Все робота, робота. А користь яка від неї? Яка тобі користь?