— При чому тут користь?
— Тоді чому ти поміняв дружину на роботу? Чи, може, тут справа не в роботі?.. Я знаю, все це сталося із того самого часу, коли в тебе з'явився асистент, так би мовити…
— Не кажи дурниць. Бачу, ти мене ніколи не зрозумієш…
— Ти маєш рацію. Я багато дечого не розумію. Я не розумію, наприклад, чому ті крихти уваги, які ти даруєш, коли ми разом, усе більше нагадують чергові внески за річ, колись узяту на виплат. Я не розумію, чому мій чоловік іноді не ночує вдома… — В словах її бриніли сльози.
Заболотний рвучко підвівся з софи. Йому раптом захотілося опинитись десь у глибокому глухому підвалі, аби не чути цих докорів, не бачити двох вологих синіх камінців-очей. Зупинився біля вікна, втупився в єдиний брудно-жовтий листок, що хтозна-якою силою ще тримався гілки клена, тріпотів-сперечався із лютим сніговієм.
— Віто, приготуй стіл. Будемо обідати, — почувся з кухні тещин голос.
— Зараз, мамо, — витерла кінцем простирадла очі.
Чому, чому вона не хоче його зрозуміти? Він став на герць з людиною, якій недалеко до фінішу і яку треба наздогнати. І він таки наздожене її, коли йому не заважатимуть. Володимир подумав, що останнім часом перебуває в якомусь збудженому стані. Особливо коли працює. Відриваючи його від роботи — безжалісно відривають те, що він збирав по крихтах. Уже кілька разів гарикав на Віту. Та найгірше, що після того гарикання сам розклеюється і не може нічого робити. Коли б загартувати уяву так, аби неприємності забувались одразу, лише про них перестанеш говорити. Щоб працювало тільки раціональне. Та єдине, що він іще в змозі, то натягти на себе маску байдужості. Але чи надовго вистачить тієї маски?
X
— У вас немає Юрія Павловича? — поцікавився літній чоловік.
— Немає,— відповів Куліш, який саме креслив біля столу.
«Якого біса вони тут вештаються! — подумав Заболотний. — То один шарпне двері, то інший. Ніяк думок не зібрати».
— Це людина, яка завжди всім обіцяє,— казав Куліш, не відриваючись від роботи. — Одному — поклопотатись перед деканом, щоб ледарю сину дали стипендію, другому — знайти тепленьке містечко десь на кафедрі, третьому — замовити перед кимось слівце… І що цікаво — йому вірять.
До кімнати зайшов Ковальський. Почувши запах аміаку, невдоволено повів носом:
— Ви тут колись задихнетесь, — старанно витер рушником забілені крейдою руки. — Мене хтось питав? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Коли питатимуть, скажете, я в деканатів
Блиснув потертий портфель, грюкнули двері, й по хвилі під вікном загуркотів двигун.
— Привіт бакалаврам! — гукнув Куліш, — А ці йолопи тинятимуться під дверима з надією, що він зробить їх щасливими. А дзуськи! Христос не явиться сьогодні народові…— Майнув до вікна — Ба! Зелена «Волга»! А як блищать бампери!
Куліш якийсь час спостерігав, як виїздить із воріт Ковальський.
— Спочатку директор Ковальський поміняв старий «Москвич» на новий, тепер ось «Волга»… Він, мабуть, проміняв би й свою сорокарічну дружину на двох двадцятирічних.
— Та й злоязикий же ти, — посміхнувся Заболотний.
— Бо мені прикро, що ця амеба має зелену «Волгу», а я, її не маю.
— Але ж тобі тільки тридцять, а йому за п'ятдесят.
— Можливо, в його роки мені все це не буде потрібне… Знаєш, бакалавре, мені в житті перестало таланити відтоді, коли я став почувати себе дорослим. В дитинстві багато читав і Став розвиненішим за ровесників. Я звик себе вважати вище від них, і яке ж то було розчарування, коли знайома дівчина пішла в кіно не зі мною, а з одним довготелесим недотепою з сусідського двору. Я тоді зрозумів, що дівчатам байдуже, чи ти є метким хлопчиною, а чи «абсолютно чорне тіло», без будь-якої поправки на темноту. Аби мав необхідні параметри: довгий зріст та непогану фізіономію.
— Ти ніколи не слабував на нервові хвороби? — обережно запитав Володимир.
— НІ, а що?
— У тебе на диво розвинене почуття себелюбства.
— Мабуть, ти маєш рацію, — мрійливо промовив Куліш. — Але чомусь не хочеться бути такою сіренькою істотою, про яких писав Гоголь, яких малював Федотов… — Сів на стіл, поставивши ноги на стілець. Зараз він нагадував гнома. Сутула спина, гострі коліна, не вистачало лише бороди та червоного в білий горошок ковпака.
Заболотний зауважив:
— Існування — є страждання. Причина страждань криється в пристрастях та бажаннях. Це, колего, сказав Будда.
Той ковзнув неуважним поглядом по чималому стосику паперів, які перебирав Заболотний, — погляд сумний та серйозний; обличчя ніби й не Кулішеве, неначе з нього змито грим. І не можна втямити, чи кругленькі чорні оченята бубнявіють сумною думкою, а чи в них ниюча порожнеча.
— Якого біса я злигався з цим розумовим імпотентом, га, бакалавре? Хай ти не розумів. бо був студентом, але ж я мусив знати, що воно за один… А яка була нагода! Мало не подав документів до Гнатенка… Злякався, телепень, бо дід примушує аспірантів багато працювати. Гай, гай! Працьовитість, шановний, у Гнатенка в крові; син залізничника, він починав з учня токаря на заводі. Потім — робітфак, навчання за кордоном і, нарешті, створення власної школи…
— Звідки ти все це знаєш?
— Звідки не знаю, а знаю. — Куліш помовчав. — Ти пам'ятаєш Еріха Анзорге з НДР?
— Це той, що в ручного м'яча грав?
— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці… Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.
Куліш замовк, побачивши, що Заболотний. його неуважно слухає. Згодом він одягнувся і, не сказавши звичного «чао!», вийшов.
Володимир побачив, що Куліша немає, лише коли смеркло і він підвівся, щоб увімкнути світло.
XI
Стіл і софу було завалено книжками, паперами. Заболотний сидів у спортивній сорочці, на грудях якої жовтів вицвілий номер, і писав. Кімната тонула в сизому димі.
Рипнули двері. Від Віти "свіжо війнуло холодом.
— Я взяла квитки до театру. — Вона прочинила кватирку.
— Не маю часу. Я повинен сьогодні закінчити розділ, — відповів, струшуючи в попільничку попіл.
— Завжди так… — почулося схлипування.
— Не плач, дочко, він не вартий твоїх сліз, — долинув тещин голос. Заболотний змовчав, щільніше стис зуби.
— Віта в нас одна, і ми нікому не дозволимо з неї знущатися. — Теща зайшла до кімнати й тепер стояла, обіпершись об одвірок.
На мить гостро захотілося побачити, чи тріпотить ще іржавий кленовий листок на сплячій гілці.
Підвівся з-за столу. Листок за вікном напружено лопотів, витримуючи останній бій з вітром. Та раптом вітер шарпонув голе верховіття, завив у дротах, неначе хто пальцями протягнув по струнах бандури, й осиротіла одразу гілка клена, а листок понесло до скрижанілого Дніпра, до мосту, й невдовзі він пе-ретворився на брудну пляму, зник у безвісті на тлі споруд водних станцій.
— … Не дозволимо нікому, чуєш? Це останнє «чуєш» кресонуло з його очей сніп іскор, які дрібно розсипались і одразу щезли. Першим бажанням було покинути цю квартиру. Не відповідаючи тещі, почав жбурляти в рюкзак свої речі. Віта дивилася на нього перелякано. А теща на мить зникла й за хвилину повернулася в супроводі чоловіка.
— Що це ти, хлопче, надумав? — спитав той, сідаючи до столу.
— Вибачте, Мефодію Івановичу, мене тут не зрозуміли.