Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.
Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.
— Що, що сталося? — не міг допитатися Давид.
Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції старших уявляла собі якогось невимовно страшного звіра: «Війна…»
Естер учила дітей, що з усіх ситуацій завжди є вихід, а лиття сліз допустиме лише в двох випадках: або коли вмирає хтось із близьких, або коли щось дуже болить — решта не вартує сліз, бо ж нема більше на світі такого, чого не можна було б виправити… Та те, що насувалося на них, уже було випробуване на людях, які залишили все, що мали в Польщі, і рятували життя втечею за Західний Буг. Вони розповідали такі жахи, які не друкували в газетах і не говорили по радянському радіо: облудна радянська гуманність уклала договір із нацистським звіром — навіщо ж компроментувати друга? Прибулі люди були непотрібні — їх зразу висилали в Сибір, подалі від цивілізації, а ті, хто знайшов місце у Львові, пошепки розповідали по синагогах своїм одноплемінникам про мученицькі смерті своїх близьких і знущання з живих… Тому безвихідь майбутнього для сім’ї була очевидна. Вогнище війни палало вже майже два роки, і жертовний агнець був визначений: «Хороший єврей — це мертвий єврей» — ці слова Геббельса підписували мученицьку смерть цілому народу.
Старий Яків сидів, втупившись заціпенілим поглядом у стіну. Здавалося, що законсервований віковий біль усього єврейського народу раптом вийшов зі стіни й зараз проходить крізь нього. Аарон намагався знайти вихід і не знаходив. Приблизно через годину цілковитого мовчання Аарон піднявся й сказав до батька та Естер:
— Ходімо в крамниці, заберемо золото, буде за що жити…
Хоч якесь рішення одного дало паросток примарної надії іншим, що, можливо, усе минеться, і те, що прозвучало саме слово «ЖИТИ», вернуло з небуття дорослих членів сім’ї, бо менші, хоч і чули слово «смерть», уявляли її як щось абстрактне, що має стосунок до кого завгодно, лише не до них, не до мами, тата, дідуся Якова й бабусі Цилі… Усі троє вийшли в місто й рушили в напрямку площі Ринок. Люд на сімейних нарадах уже теж потроху оговтався. Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого, тому незахищені вітрини бакалій уже були розбиті й крізь них мовчки зосереджено викидалися на вулицю ящики з сірниками, сіллю, милом, крупами; і все це теж мовчки, діловито, без тіні усвідомлення гріховності свого вчинку, швидко підбиралося сірими метушливими бабками із затуманеними поглядами. Вижити хотіли всі. Усі хотіли врятувати себе й своїх близьких, і цьому сильному тваринному бажанню не було противаги моральних сумнівів…
Недобрі передчуття охопили сім’ю; але їхні крамнички ще уціліли. Згорнувши їх невеликий вміст у кошик, Естер і чоловіки поквапом добралися додому, де прикраси були розділені на три частини. Їхня функція вишуканої краси добігла кінця, тепер це було саме життя Зільберманів; одну частину слід було закопати, другу — сховати в нетрях будинку, а третю жінки тремтячими руками почали зашивати в підкладку й складки буденної одежі кожного члена сім’ї — так, щоб при промацуванні сховане збігалося з вузликами й припусками тканини.
Увесь наступний тиждень був мов погане гарячкове марево… Розмірене життя з його звичними справами було вже і недоречним, і видавалося якимсь забутим тривалим і щасливим фільмом; Давид, прокручуючи його в голові перед сном, мав надію, що зранку, як він прокинеться, усе повернеться назад. Та годинники невпинно штовхали час до жорстокої точки неповернення. Давид пригадав, як мама розповідала йому й Мірочці притчу про те, що люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб’є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо «нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем»; учені, боячись бути осміяними й знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати… — так усі намагалися уникнути болю й горя у своїх долях… А в результаті світ спинився: не народжувалися діти, стражденним хворим не було кому допомагати, не було їжі, бо мало хто хотів щось робити, не розвивалася наука — і люди знову звернулися до Бога: «Забери свій дар провидіння назад, не хочемо більше знати майбутнє — інакше ми всі вимремо!..»